Стокгольмський діагноз
[ALL AROUND THE WORLD 007 🇸🇪]
Оскільки ця стаття присвячена популярній психології і сучасній міфології, почнімо з простенького тестування.
Оберіть, чи відповідає дійсності кожне з наступних тверджень:
1. Адольф Айхманн, один з творців Голокосту, не був переконаним нацистом чи антисемітом. Коли він скоював злочини, за які був повішений у Єрусалимі в 1962 році, він «просто виконував накази».
2. У 1961 році психолог Стенлі Мілґрем експериментально довів, що люди готові добровільно підкорятися жорстоким наказам. Учасники його експерименту грали роль «вчителів», яким дозволялось бити підставних «учнів» електричним струмом, якщо ті не виконували завдань. Більшість «вчителів» зрештою вмикала струм на максимум.
3. У 1971 році психолог Філіп Зімбардо поставив «тюремний експеримент», учасники якого були випадковим чином поділені на «тюремників» і «в’язнів». Експеримент довелося припинити, бо «тюремники» настільки вжилися в ролі, що почали фізично знущатися з «в’язнів» всупереч правилам.
4. У 1957 році американський кінематографіст вставив у фільм 25-й кадр з рекламою «Кока-коли». Хоча глядачі не могли помітити кадр, бо він демонструвався надто швидко для людського зору, вони сприйняли його підсвідомо і масово пішли купувати «Кока-колу».
5. У 1967 році один американський вчитель поставив експеримент на своїх учнях, вигадавши нову ідеологію «Третя хвиля». Він хотів продемонструвати їм, як народжується фашизм, але був шокований, коли вони самі почали завзято вигадувати нові репресивні правила і травити незгодних.
6. У 1964 році 28-річну Кітті Дженовезе зґвалтували і вбили на нью-йоркській вулиці на очах у 38 свідків, які спостерігали за злочином з вікон. Ніхто з них не викликав поліцію і не втрутився.
7. У 1973 році злочинці взяли заручників під час пограбування банку в Стокгольмі. За той час, що заручники були в полоні, вони перейшли на бік грабіжників і не хотіли з ними розлучатися.
Правильні відповіді:
Ні
Ні
Ні
Ні
Ні
Ні
Ні
Звісно, в мене не вистачить місця спростувати кожен із цих широко поширених міфів, але я і задачі такої перед собою не ставив. Коротко кажучи:
Міф про «банальність зла» цілком належить Ганні Арендт, яка спостерігала за процесом над Айхманном і повірила його брехні. Насправді, як свідчать його численні інтерв’ю до 1962 року, Айхманн був затятим нацистом і свідомо підтримував винищення євреїв. Він відкрито шкодував, що Голокост не вдалося довести до «остаточного рішення».
Стенлі Мілґрем надихався книжкою Арендт. Насправді він провів довгу, кількарічну серію експериментів, доки не отримав більш-менш потрібний результат. Переважна більшість людей відмовилась вмикати струм, а більшість з тих, хто погодився, зрозуміли, що електричний пульт — бутафорія. Мілґрем і його асистенти залякували «вчителів» і під кінець прямо наказували їм вмикати струм. Одне це перекреслює будь-які висновки.
Зімбардо був послідовником Мілґрема. Його «експеримент» взагалі не відповідав жодним критеріям науковості. Він навмисно інструктував «тюремників» знущатися над «в’язнями». Якщо досліди Мілґрема можна хоч якось виправдати, то витівка Зімбардо була від початку і до кінця жорстоким реаліті-шоу.
Ну серйозно, тут нема про що говорити. Сподіваюсь, у цю казку в наші часи ніхто вже не вірить, бо повсюдна доступність відео з будь-якою частотою кадрів не залишає підґрунтя для дискусій.
Це був пункт для задротів, бо, гадаю, про цю історію мало хто чув. І добре, бо вона відома тільки зі слів самого вчителя, Рона Джонса, котрий був відомим на кампусі ліворадикальним активістом. Це чиста політика і пропаганда, тут теж нема про що казати.
Це був пункт для маніакальних задротів, бо ця історія здебільшого відома в Штатах. З убивством Кітті Дженовезе все зовсім просто: «38 свідків» вигадав журналіст New York Times. Насправді свідків було всього декілька, і вони таки дзвонили в поліцію.
Отже: «стокгольмський синдром», так? Про це ви ніде стільки не прочитаєте, як про Арендт чи Мілґрема чи «Стенфордський тюремний експеримент», тому беру сьомий пункт на себе.
Я чудово розумію, звідки беруться всі ці міфи і чому поп-психологія така приваблива. Але ж наскільки воно все нудне, їй-богу!
Ви вважаєте, що «грабіжник бере заручниць, а вони в нього закохуються» — цікавий сюжет?
А як вам такий сюжет: чоловік заходить до банку в четвер о десятій ранку, стріляє в стелю і наказує всім лягти — а виходить тільки через 132 години, у вівторок?
Примітка: Ці події задокументовані з точністю до хвилини. Звичайно, дещо мені довелось випустити, але я намагався залишити все найважливіше. Всі діалоги наведено майже дослівно (наскільки це можливо в перекладі).
Стокгольм, Швеція, 1973 рік
23 серпня, четвер
Близько десятої ранку до головного відділення Sveriges Kreditbanken, одного з найвідоміших банків у центрі Стокгольма, увійшов високий чоловік у сірій кофті. Його обличчя було сховано під тональним кремом, перукою та сонцезахисними окулярами. В руці він тримав велику полотняну сумку.
Вестибюль банку був просторий — з масивними мармуровими колонами, широкими дерев’яними сходами посередині і довгим рядом кас в глибині залу. На той час у залі було близько тридцяти людей. Ніхто не звернув на чоловіка в окулярах уваги.
Він чемно став в чергу до каси. Поставив сумку на підлогу. Розстібнув кофту.
Потім витяг звідти пістолет-кулемет і вистрілив у стелю.
— Вечірка починається! — вигукнув він англійською. — Всім на підлогу!
Багато хто оціпенів. Дехто кинувся на вихід. Більшість полягали на підлогу.
Нападник почав бігати по вестибюлю. Він гучно кричав, тицяв пістолетом у переляканих людей і погрожував пристрелити за найменший прояв непокори. Він дістав з сумки транзисторний приймач і ввімкнув гучну рок-музику.
Далі нападник переліз через стійку до касирів. Він наказав одному з них дістати з сумки ніж і мотузку та зв’язати жінку, яка ховалась під стійкою. Ще двох жінок він сам зв’язав по руках і ногах. Іноді він збуджено сміявся, іноді лютився. Його палець ні на мить не залишав спускового гачка.
Відділення Кредитбанку було розташоване на майдані Норрмальмсторг. Це самісінький центр фінансового району шведської столиці. Окрім інших банків, поруч було чимало дорогих бутиків, готелів, ювелірних крамниць, авіакас і тому подібних закладів.
Поліція отримала сигнал з банку о 10:02. Диспетчер повідомив про озброєне пограбування.
Першими прибули два поліціанти на патрульній машині. Один із них, Торґні Вальстрем, витягнув пістолет і зайшов до вестибюлю. Тільки тоді він збагнув, що грабіжник досі в банку.
Вальстрем сховався за прилавком. Він бачив, що злочинець тримає перед собою зв’язану жінку, прикриваючись нею як живим щитом. Він не міг зрозуміти, що коїться. Чому грабіжник не забрав гроші й не збіг?
Коли Вальстрем зробив крок вперед, нападник вистрілив у його бік. Куля розтрощила скло в дверях. Вальстрем ретирувався і сховався.
Ззовні вили поліцейські сирени. Нарешті прибуло підкріплення.
— Як же ж вони охуєнно довго їхали! — гучно зауважив грабіжник англійською мовою.
Тим часом поліціанти знайшли альтернативний вхід до банку. З сусідньої будівлі можна було потрапити на другий поверх Кредитбанку, де було розташовано кабінети керівництва. Шикарні сходи з червоного дерева вели звідти до вестибюлю.
Одним з поліціантів на другому поверху був інспектор Інґемар Варпефельдт — 57-річний детектив у цивільному, який опинився поруч випадково і приїхав до банку, коли почув виклик по рації. Варпефельдт діяв самостійно. Він спустився сходами на перший поверх і обережно визирнув за ріг, прикриваючись мармуровою колоною. В руці він тримав поліцейський «Вальтер» калібру 7,65 мм.
Грабіжник розгулював спиною до нього, вигукуючи команди. Варпефельдта помітив не він, а жінка, якою він прикривався. Вона закричала.
Нападник швидко обернувся.
— Ти шведський поліціант? — запитав він англійською.
— Так точно, — відповів інспектор ламаною англійською. — Кидай зброю.
Натомість чоловік опустився на одне коліно й вистрілив. Інспектор відчув різкий біль у правій руці й відступив назад по сходах.
Це була перша кров.
Нападник тим часом кіпішував далі. Він ставив безліч питань переляканим касирам: куди ведуть коридори, що знаходиться за дверима, які є входи та виходи до залу тощо — але жодного разу не спитав про гроші або цінності. Це лякало їх ще більше.
Нападник наказав чоловікові, який зв’язував жінок, обшукати вестибюль і знайти всіх поліціантів, що ховаються по закутках. Чоловік, якого звали Бо Нільссон, не знайшов жодного.
Нападник розізлився і став кричати, що Бо бреше.
— Як щось трапиться, — сказав він, — тебе, Бо, я застрелю першим.
Він наказав Бо дістати з сумки ще одну коробку набоїв. Потім передумав і дав новий наказ: іди нагору і знайди мені когось із начальства. Маю до них розмову.
Коли Бо піднявся на другий поверх, поліціанти не пустили його назад. Їм дуже кортіло дізнатися, чого хоче нападник, але ніхто не хотів брати на себе відповідальність: він явно був іноземцем і не розумів шведської. Правоохоронці чекали, коли знайдеться хтось з кращою англійською, ніж вони.
Тут на місце подій прибув 32-річний інспектор Морган Рюландер. Він визвався піти до нападника замість Бо. Морган сховав пістолет за поясом, прикривши його футболкою та джинсовою курткою.
Він спустився сходами, не роблячи різких рухів.
Між Морганом і нападником відбувся наступний діалог:
— Ви лише англійською розмовляєте? — вигукнув Морган з-за колони.
— А ти як думаєш?
— Я думаю, що так.
— Стань так, щоб я тебе бачив. Ти коп?
— Так.
— Зброю при собі маєш?
— Ні, не маю, — відповів Морган з певним ваганням.
Він задрав куртку і повільно повернувся. Пістолет залишився непоміченим. Нападник дозволив йому залишитись.
— Звати тебе як?
— Морган.
— Окей, Морг. Я готовий назвати свої умови. По-перше: я хочу три мільйони крон.
Морган повторив цю суму нагору для поліціантів. Він усміхнувся апетитам грабіжника: за тодішнім курсом це дорівнювало приблизно 283 тисячам доларів США (1,95 млн доларів у сьогоднішньому еквіваленті).
Друга вимога була ще дивнішою. Нападник хотів, щоб найвідомішого злочинця країни Кларка Улофссона було звільнено з в’язниці й доставлено до банку.
Кларк був кримінальною суперзіркою Швеції. Одна відома газета навіть включила його в рейтинг найвпливовіших лідерів громадської думки.
Кларк Улофссон провів за ґратами більшу частину життя. Точніше, мусив би провести: він шість разів збігав.
За сім років до драми на Норрмальмсторгу Кларк зі спільником були застукані поліцією під час пограбування спортивного магазину в Нючепінгу. В результаті короткої перестрілки один із поліціантів отримав вогнепальне поранення і згодом помер у лікарні. Пізніше спільник Кларка зізнався, що вогонь відкрив він, але спочатку поліція звинуватила Кларка. Чотири тижні його розшукували правоохоронці всієї Швеції.
Кларк перетворив полювання на реаліті-шоу. Він записував інтерв’ю і відсилав записи в поліцію. Одного разу він заявився в кінотеатр, одягнений в шикарний костюм, купив у касі квиток і сховався за яткою з хот-догами, спостерігаючи за безпорадним поліцейським рейдом. Шведські таблоїди були в захваті.
— Бач, мене вже не називають Улофссоном! — якось похвалився він другові. — Тепер пишуть просто «Кларк»!
Фізіономія Кларка прикрашала футболки та сувеніри. Він з радістю експлуатував свій фотогенічний образ гібрида Джима Моррісона з Че Геварою.
«Моїми ворогами, — проголошував Кларк, — завжди були ті, хто хотів мене поневолити: поліція, соціальні служби, охоронці, народ, суспільство, всі!»
Кларк починав з угонів і підпільної торгівлі горілкою в підлітковому віці. Потім доріс до озброєних пограбувань. У травні 1973 року він якраз отримав черговий шестирічний термін за пограбування при обтяжуючих обставинах, незаконне володіння зброєю і викрадення автомобілів.
В ув’язнені Кларк багато читав. Він давав пресконференції і видавав тюремну газету. Вона була цілком присвячена критиці шведської пенітенціарної системи, за що його дуже полюбила ліва преса.
Вимога банківського нападника звільнити Кларка збентежила поліціантів. Очевидно, що він був іноземцем. Звідки він знав Кларка Улофссона? І що вони задумали?
Насправді злочинець був шведом на ім’я Ян-Ерік Ульссон, хоча всі називали його просто Янне. В свої 32 роки Янне мав сім судимостей, здебільшого за крадіжки зі зломом. Він ще не досидів останній трирічний термін і отримав тимчасову відпустку за хорошу поведінку (в Швеції таке практикується). Щойно Янне опинився на волі, він збіг з-під нагляду.
На початку того тижня Янне придбав у стокгольмському універмазі PUB полотняну сумку і поклав туди мапу столиці, дорожній атлас, транзисторний радіоприймач і мотузку. Там же лежали рації, фальшиві паспорти, змінний одяг, змінне взуття, дві шапки, вовняні шкарпетки й безліч інших речей, в тому числі фарба для волосся і запасна перука.
Крім того, сумка-самобранка містила шнури, запали, детонатори та вибухівку. За потреби, з цих інгредієнтів можна було зібрати потужну бомбу.
Того ранку Янне прокинувся близько восьмої. Він поснідав, спіймав таксі і прибув на Норрмальмсторг.
Він зайшов у громадський туалет за газетною крамницею, де наніс на обличчя тональну пудру й одягнув перуку, сонцезахисні окуляри та тонкі рукавички. Він вставив обійму на 36 набоїв у пістолет-кулемет і сховав його під курткою.
Потім він зайшов до Кредитбанку.
На другому поверсі банку розвернувся польовий штаб. Керував ним комісар Свен Торандер, голова відділу розслідування вбивств і насильницьких злочинів. Коли йому передали, що грабіжник бажає з ним поговорити, Торандер здивувався — звідки він мене може знати?
Торандер спустився сходами до вестибюлю. Згодом ці сходи, що були єдиною фізичною ланкою між другим і першим поверхами, стали важливим місцем перемовин. Поліція називала їх snacktrappan, тобто «переговорними сходами».
Правоохоронці виходили з того, що нападник є арабом, бо такі вже були часи. На початку 1970-х тероризм досяг небаченого доти розмаху. Угони літаків, політичні викрадення, вбивства та вибухи захлеснули Західну Європу, і багато хто в Швеції вважав, що теракт у Стокгольмі — лише питання часу.
Нападник у Кредитбанку явно був терористом, а не грабіжником. Грабіжники хапають гроші і зникають. Вони не беруть заручників і не висувають вимоги поліції.
Торандер почав схилятися до думки, що злочинець — американець. Він був озброєний шведським пістолетом-кулеметом Carl Gustav m/45. Ця модель використовувалась американськими командо у В’єтнамі, але не перебувала на озброєнні шведської армії.
Янне до останнього зберігав маскування. Він приніс з собою приймач, щоб стежити за новинами. Щоб не видати себе, Янне наказав заручницям перекладати їх зі шведської на англійську.
Коли Торандер спустився сходами, Янне повторив свою вимогу про гроші та Кларка. Він дав поліції дві години.
Потім він зненацька вирішив, що цього часу їм буде замало. Янне подовжив термін до двох з половиною годин, але попередив Торандера, що не чекатиме ні хвилиною довше. Якщо грошей і Кларка не буде, він застрелить заручниць.
— Я подивлюсь, що можна зробити, — відповів Торандер.
— Ні, — різко сказав Янне. — Не треба нічого «дивитися»! Візьми й приведи його!
Янне і Кларк були знайомі всього пару місяців. Вони познайомились у в’язниці, де швидко здружилися.
Янне розповів Кларку, що другого серпня матиме тимчасову відпустку за хорошу поведінку. Він запропонував хитрий план втечі:
1. Пронести в тюрму пакунок з динамітом, детонаторами, подовжувальними шнурами та акумулятором. Заховати пакунок у вентиляційному отворі в цеху. В потрібний момент закласти вибухівку в певне вікно.
2. З волі телефонує заздалегідь попереджений друг і кличе Кларка до телефону. Коли тюремник заходить у камеру, Кларк вирубає його й підриває вікно.
3. Кларк вистрибує у вікно і опиняється на даху цехової прибудови. Звідти він спускається по водостічній трубі, перелазить через паркан і тікає.
4. Янне підбирає його на орендованій машині й везе на причал. Там вони сідають на орендований човен і пливуть на острів Оланд, де розчиняються серед туристів. Потім Оке, молодший брат Янне, допомагає їм дістатися континенту.
Шостого серпня вони спробували це провернути. Все необхідне було на місці. Янне припаркувався неподалік від в’язниці. Човен було зафрахтовано заздалегідь.
Проблема виникла зі шнурами. Вони виявились недостатньо довгими, щоб дотягнути їх до камери Кларка, звідки він збирався їх підпалити. Кларку довелось використати сусідню кімнату. Він зачинив двері, щоб захиститися від вибухової хвилі. Рухом дверей детонатор відірвало від заряду. Вибух стався на підлозі, не торкнувшись вікна.
Кларк все одно спробував втекти. Він вибіг на тренувальний майданчик і вдерся на паркан, але застаріла травма плеча далась взнаки. Його затримали і перевели до в’язниці у Норрчепінгу, де режим був суворішим.
Янне тим часом приїхав потягом до Стокгольма. Він зупинився в квартирі однієї з подруг Кларка.
Янне розробив новий план звільнення друга. На його думку, захоплення заручниць не залишало поліції вибору. «Вони мені Кларка на блюдечку піднесуть», — казав він.
Повернувшись на другий поверх, Торандер зателефонував своєму керівникові, суперінтенданту Дагу Гальдіну, щоб запросити вказівок. Додзвонитися не вдалось, тому Торандер зателефонував начальнику поліції Курту Ліндроту. Той був так само недоступний. Тоді Торандер зателефонував міністрові юстиції Леннарту Геєру — з аналогічним результатом.
Нападник на першому поверсі знову рознервувався і почав кричати. Торандер повернувся у вестибюль, щоб його заспокоїти.
Він пояснив, що не має повноважень самостійно віддати наказ про звільнення Кларка. Для цього потрібна згода Міністерства юстиції, на яку він чекає.
Добре, погодився нападник, тоді принесіть нам поки щось попити.
Торандер приніс пляшки з мінералкою. Нападник був незадоволений: він хотів напій зі смаком маракуї. Одна з заручниць попросила в Торандера сигарету. Він віддав їй свою пачку Camel і запальничку, яку нападник прикарманив.
Весь цей час Морган Рюландер намагався розслабити «терориста». Морган бачив, що той явно перебуває під дією стимуляторів (це правда: Янне запасся ефедрином у таблетках, щоб не втрачати концентрацію). Морган насвистував, вигадував байки з життя, одного разу навіть заспівав пісню Елвіса Преслі «Lonesome Cowboy» від початку до кінця. Нападник, однак, не звертав на нього уваги й не розслаблявся.
Час минав. Напруга зростала.
Це була перша медійна подія в історії Швеції. Назвати її «пограбуванням» було би неточно, тому шведи пам’ятають її як «драму на майдані Норрмальмсторг» (Norrmalmstorgsdramat).
За винятком великих чемпіонатів, прямі телетрансляції були в ті часи рідкісним явищем у Європі. Випадково сталося, що шведські ЗМІ були напоготові, бо очікували на екстрені новини про стан здоров’я короля Густава VI Адольфа. Дев’яносторічний монарх щойно переніс складну операцію на шлунку, і прогнози лікарів були тривожними.
У 1973 році на всю Швецію було всього два телеканали. Оскільки це була епоха так званого «шведського соціалізму», обидва канали належали державній телерадіомовній компанії. Телерепортери чекали під королівським палацом, щоб не пропустити мить приспущення прапору в разі смерті короля. Тут вони й дізналися про події на Норрмальмсторгу.
Таким чином зухвала витівка Янне Ульссона стала телевізійною драмою — спочатку в Швеції, потім у Європі, а згодом в усьому західному світі.
Рух у центрі міста зупинився.
Поліціанти з мегафонами намагалися змусити глядачів відійти за кордони. Але кількість глядачів дедалі зростала. Деякі перелазили через бар’єри, щоб зазирнути до Кредитбанку.
Норрмальмсторг заповнювався поліцією. Озброєні поліціанти в касках і бронежилетах снували між автівок і фургонів.
Морган Рюландер звернувся до нападника.
— Там на підлозі лежать люди, — сказав він, почувши стогін зі службового приміщення за касами. — Вони тобі ще потрібні?
— Хай ідуть! — гукнув Янне.
Морган вивів їх з банку.
Янне відвів заручниць до банківського сховища — ізольованої кімнати з комірками для клієнтів. Їх було троє: Крістін Енмарк (23), Елісабет Ольдґрен (21) і Бірґітта Лундблад (31).
Весь ранок поліціантів у банку ставало більше. Вони прослизнули через бокові входи й ховалися в закутках вестибюля. Морган постійно рухався — то сідав на шкіряний диван, то обпирався на касовий прилавок. Ці пересування дозволяли йому відстежувати поліцейські маневри. Він гучно свистів або починав розмовляти, сподіваючись відволікти від них увагу.
На сходах знову з’явився Торандер. Він мав пропозицію до нападника: чи не бажає він зателефонувати до в’язниці й поговорити з Кларком особисто?
Це була чиста імпровізація. Торандер дуже нервував, очікуючи, поки з ним зв’яжеться міністерство. Він боявся, що терорист почне стріляти.
Нападник погодився на дзвінок другу.
Розмова була дуже короткою. Янне спілкувався англійською, іноді вставляючи арабські слова, яких його навчив Кларк (той провів деякий час у Бейруті). Кларк був спантеличений.
Він ніколи не вважав Янне своїм другом і тим паче спільником. Він ніколи не думав, що той справді вдасться до чогось настільки радикального, аби витягти його з тюрми.
Тюремним охоронцям Кларк сказав, що не впізнав співрозмовника. «Це якийсь жарт», — хмикнув він.
Кларк ніколи не розкривав карти без необхідності.
Було вже 11:45, коли всі гілки влади нарешті погодили стратегію. Міністр юстиції Леннарт Геєр і прем’єр-міністр Улоф Пальме вирішили, що привезти Кларка в Стокгольм буде правильно. Вони назвали це «запобіжним заходом» — на той випадок, якщо перемовини зі злочинцем проваляться.
Поліція відчувала неймовірний тиск. Тепер вони несли відповідальність за хід подій, не маючи простору для маневрів. Виконавши вимогу нападника, вони грали йому на руку. Залишалося тягнути час і сподіватися, що він зламається від стресу або припуститися серйозної помилки.
Тоді його можна буде нейтралізувати.
На балконах і дахах сусідніх будинків, за деревами і перекинутими столиками кафе розташувались снайпери. Група поліцейських стрільців згуртувалася на сходах, готуючись спуститися до вестибюлю. Тактична задача була проста: підловити нападника, коли поруч з ним не буде заручниці.
Згодом Торандер віддав наказ стріляти на ураження, якщо буде нагода.
Тим часом Кларк в’їжджав у Стокгольм на задньому сидінні поліцейської машини (він обурився, коли поліціанти відмовились транспортувати його без наручників). Він жартував, коментував види з вікна й розповідав конвоїрам про свою вагітну подругу. Час-від-часу на узбіччі траплялися фанати — вони махали Кларку руками, вимахували саморобними транспарантами чи просто свистіли. Кларк упивався увагою.
Але в голові у нього крутилися настирливі думки. Він не міг вирішити, чи варто повідомляти поліції про особу нападника. Дилема була досить складна. Якщо сказати поліціантам, що він знає Янне, вони можуть сприйняти Кларка за спільника, який брав участь у плануванні нападу. Тоді його точно не відпустять і повернуть до в’язниці. Але якщо промовчати, вони можуть вирішити, що відпускати Кларка надто ризиковано. Хто захоче брати на себе відповідальність за передання в’язня в руки потенційно божевільного терориста?
Поліціанти натякнули Кларку, що його шестирічний термін може бути скорочено, якщо він допоможе їм розрядити вибухонебезпечну ситуацію в Кредитбанку.
Кларк напружено прораховував ходи.
На другому поверсі тривало жваве обговорення подальших кроків. До штабу приєднався начальник поліції Курт Ліндрот.
Поліціанти досі не змогли ідентифікувати нападника, але в них виникла робоча версія. Тепер вони схилялись до одного імені: Кай Роберт Ганссон.
За 21 рік свого життя Ганссон встиг пограбувати кілька банків. Останнє пограбування він вчинив сім місяців тому — разом з Кларком. Відтоді Ганссон перебував у розшуку і вважався небезпечним злочинцем.
Наближався обідній час. Поліціанти принесли на перший поверх тацю ландґонґів — традиційних шведських бутербродів. Янне відмовився їсти першим, підозрюючи, що їжа отруєна. Він наказав Моргану спробувати бутерброд.
Морган поділяв його підозри, але наважився відкусити шматочок. Нічого не сталося.
Раптом у бокові двері, що вели на вулицю Хамнґатан, зайшов чоловік у костюмі.
— Хлопці, я вважаю, що вам пора здаватися, — мовив він, розмахуючи руками. — Все одно у вас нічого не вийде.
Янне розгубився.
— Ти його знаєш? — спитав він у Моргана.
— Ні. Вперше бачу.
Виявилось, що то був просто цивільний з вулиці. Він почув новини і впевнено пройшов через поліцейський кордон, щоб розв’язати кризу.
— Заберіть його звідси! — крикнув Янне.
Морган схопив чоловіка за комір і витяг з банку.
Дві з половиною години, відведені поліції на виконання вимог, стрімко спливали. Поліціанти вирішили виконати першу вимогу, щоб розрядити напругу.
Для походу на перший поверх був обраний доктор Нільс Беєрут — відомий психіатр, котрого Торандер викликав для консультування поліції. Беєрут спустився сходами, тримаючи в руці сумку з грошима.
Штовхаючи Елісабет перед собою, Янне наказав Моргану взяти ніж і розрізати сумку, щоб перевірити вміст. Гроші були в новеньких банківських пачках, послідовно пронумеровані. Янне відразу збагнув, що то не годиться, бо такі банкноти легко відстежити.
— Замініть на старі купюри! — гаркнув він. — І негайно приведіть мені Кларка!
Поліція запевнила його, що Кларк уже їде. Янне дозволив Моргану вивести з банку інших людей, що лежали на підлозі. Це було добрим знаком.
В цей час прем’єр-міністр Улоф Пальме розпочав планову пресконференцію. Він мав намір говорити на дві теми, що до того дня були найважливішими для шведів: здоров’я короля та найближчі вибори. Натомість більшість запитань стосувалися подій на Норрмальмсторгу. Пальме ухилявся, запевняючи журналістів, що тримає ситуацію під контролем.
Кларка провели через натовп до бокового входу, через який можна було потрапити на другий поверх. У штабі на нього чекала вся поліцейська верхівка Стокгольма — Свен Торандер, Курт Ліндрот і психіатр Нільс Беєрут. Торандер представив своїх колег Кларку, зняв з нього наручники і запропонував пива. Кілька чоловіків закурили.
Кларк швидко дізнався, що його дилема розв’язана. Поліціанти були впевнені, що мають справу з Каєм Ганссоном, тож Кларку не довелось робити складний вибір. Він не підтвердив і не спростував їхні здогадки.
Незабаром його доставили у вестибюль. Кларк озирнувся довкола і побачив Моргана Рюландера. Той стояв, спершись на касовий прилавок.
— Ти коп? — запитав Кларк.
— Ага.
— Ти ж розумієш, що тут забагато копів?
Кларк наказав Моргану піти. Той вагався, але зрештою підкорився.
Протягом того дня Кларк жодного разу не назвав Янне на ім’я. Втім імені «Кай» він також не вживав. Спілкуючись з поліціантами, Кларк обережно підбирав слова, говорячи «грабіжник» або «він» і підкреслюючи непередбачуваність нападника. Це підвищувало цінність Кларка як посередника. Він хотів, щоб у копів склалося чітке розуміння: без нього вони не впораються.
Вслід за Кларком поліція доставила три сумки грошей. Цього разу купюри були старі. Кларк відніс сумки до сховища. Вони містили 150 пачок 100-кронових банкнотів, по 100 в пачці. Всього виходило півтора мільйони крон — вдвічі менше, ніж вимагав Янне.
Янне розлютився. Він наказав Кларку піти до сходів і передати поліціантам його незадоволення.
Але загалом Янне став поводитись помітно спокійніше після прибуття Кларка. Це помітили всі заручниці.
Присутність Кларка означала, що Янне тепер не мусить водночас контролювати заручниць і вести перемовини з поліцією, підставляючись під снайперський приціл. Кларк блукав банком без нагляду. Він швидко виявив, що на першому поверсі ховається до біса поліціантів. Завертаючи за ріг чи за колону, він починав гучно насвистувати чи співати, щоб не сполохати їх і не спровокувати стрілянину.
Кларк вигнав усіх поліціантів на вулицю, переконавши їх, що виконує наказ Торандера. Коли у вестибюлі нікого не залишилось, він встановив саморобну сигналізацію на боковий вхід за допомогою стільця, порожніх пляшок і мотузки. Якби хтось відчинив двері, пляшки би попадали на мармурову підлогу.
Заручницям теж стало набагато легше. Вперше з того ранку вони змогли трішки розслабитись. Кларк поводив себе дружелюбно і незагрозливо. Він жартував і заспокоював жінок і Янне. Він був неозброєний і спокійний.
Коли всі знову зібрались у сховищі, Кларк запитав Бірґітту, чи вона поїла. Вона відповіла, що зі зв’язаними руками це зробити непросто.
Кларк звернувся до Янне: чи дійсно необхідно тримати жінок зв’язаними? Янне погодився зняти мотузки за умови, що вони пообіцяють поводитися слухняно.
Кларк розв’язав заручниць. Усе буде добре, повторював він. Із ними нічого не станеться. Незабаром їх відпустять додому. Треба лише зберігати спокій і слухати його. Він про все подбає.
Настрій заручниць покращився ще більше, коли Кларк запропонував їм зателефонувати рідним. Бірґітта підказала йому, де знайти телефон. Кларк приніс апарат до сховища і підключив.
Всі троє заручниць змогли поговорити з родинами. Цей невеличкий жест мав неабияке значення. Людяність Кларка різко контрастувала з поведінкою поліціантів. Наскільки могли бачити заручниці, поліція абсолютно не цікавилась їхньою долею — всі перемовини велись довкола Янне і його вимог. Про дівчат поліціанти жодного разу не спитали.
Кларк продовжив розвідку приміщень. В одній підсобці на нього чекав сюрприз: переляканий юнак у костюмі. Кларк відразу вирішив, що він не схожий на копа.
Парубка звали Свен Сефстрем. Йому було 24 роки і він, як і Бірґітта, працював у банку «екстерн-резервом»: людиною, яка їздила поміж відділеннями, виконуючи різні доручення за необхідності. Йому не пощастило опинитися на Норрмальмсторгу тим ранком. Свен зайшов до підсобки за чеками для клієнта. Раптом він почув стрілянину з вестибюлю. Коли пролунав вигук «Всім на підлогу!», Свен вирішив не виходити з кімнати.
Свен Сефстрем став четвертим і останнім заручником у сховищі. Янне відмовився його відпускати.
Приблизно в цей час Янне набридло прикидатися іноземцем, і він перейшов на шведську. Це було шоком для заручниць, які весь ранок «перекладали» для нього новини.
Торандер також здивувався. Він давно почав підозрювати, що нападник розуміє шведську, але не очікував почути сконський діалект. Це характерна південношведська говірка, названа на честь історичного регіону Сконе. Янне народився в сконському селищі Екебю. Але Кай Ганссон також був з півдня, тому Торандер укріпився в думці, що має справу саме з ним.
Натхненний тим, що поліція виконала частку його вимог, Янне уточнив і розширив їх. Він запросив другу половину викупу в іноземній валюті. Він не сказав у якій, щоб не підказувати, куди планує поїхати зі Швеції; Янне вирішив, що завжди зможе обміняти валюту, якщо буде потрібно.
Крім того, додав Янне, йому потрібні «два пістолети і швидка машина». Кларк сяде за кермо. Двоє заручниць поїдуть з ними, щоб гарантувати безпеку. Янне зупинив вибір на Крістін та Елісабет: Свен був чоловіком, отже потенційно небезпечнішим, а у Бірґітти були маленькі діти. Янне пообіцяв, що відпустить жінок, щойно вони з Кларком опиняться у безпеці.
З наближенням вечора поліція наказала електрикам вимкнути ліхтарі та світлофори на Норрмальмсторгу. Вхід до Кредитбанку підсвітили, натомість, величезним прожектором.
Після чергового обходу Кларк повернувся до сховища і засів за телефон. Він хотів зв’язатися зі своїми контактами в ЗМІ.
Першою була Оса Моберґ — молода журналістка лівої газети «Aftonbladet». Вона якраз дивилася пряму трансляцію банківської драми по телевізору, коли задзвонив телефон.
Моберґ була представницею нової генерації шведів, яка повстала проти консерватизму і привела до влади чинного прем’єра, Улофа Пальме. Його соціалістичні реформи були їм до вподоби, але поліція та збройні сили досі сприймалися ними як ворожі структури. Силовики залишалися під контролем чоловіків похилого віку і були постійним об’єктом нещадної критики.
Не дивно, що розмова Кларка з Осою нагадувала дружнє спілкування.
— Тут прохолодно і спокійно, — повідомив він. — Ми розповідаємо веселі історії.
Але ж телебачення показує інакшу картину, зауважила Оса. Там кажуть, що в банку орудує божевільний терорист з автоматом.
— Приїдь і подивись сама, — запропонував Кларк.
Оса була в захваті від запрошення, але попередила, що мешкає далеко від центру й буде щонайменше через півтори години.
— А, ну тоді нафіг, — сказав Кларк. — Нас тут уже не буде.
Тоді Оса запитала про особу грабіжника:
— Мені його ім’я щось скаже?
— Сумніваюсь, — сказав Кларк.
— А можна з ним поговорити?
Так Оса отримала ексклюзивне інтерв’ю з нападником, що тримав у заручниках чотирьох людей.
— Алло, з ким я говорю? — почала вона.
— Ну хіба ж я можу так взяти і сказати? — відповів Янне. — Тут усі телефони прослуховуються.
Оса спитала про його мотиви.
Янне відповів, що виступає від імені всіх ув’язнених жертв жорстокої пенітенціарної системи.
— Я роблю це на знак протесту проти всього того лайна і негуманного поводження, якому вони піддаються.
— Якщо так, то це не дуже ефективно, — зауважила Оса.
— Бачила б ти, як це звідси виглядає!
— Але ж ти досі не отримав повну суму. Крім того, твій протест виглядав би більш щирим, якби ти не вимагав при цьому величезний викуп.
— Але ж дечого я вже добився.
— Чого?
— Звільнив Кларка Улофссона.
— Але чи він справді вільний, коли вас з усіх боків оточує поліція?
Тут слухавку забрав Кларк.
— Я зараз поясню тобі, чому подібні речі відбуваються, а ти записуй. Гнітючий авторитарний режим тюремної системи доводить в’язнів до відчаю. Саме державний тероризм провокує такі дії. За таких репресивних умов вони стають необхідними.
Оскільки Янне тепер передавав вимоги через Кларка, поліція вирішила, що їм теж потрібен переговірник. На цю роль був призначений Бенгт-Улоф Левенло, або «Б-О», як звали його злочинці. Б-О був поліцейським оперативником. Керівництво вважало його знавцем тюремного жаргону, але Янне з Кларком дуже з того сміялись. На їхню думку, Б-О розмовляв, як дядько, що надивився старих фільмів і намагається видати себе за крутого чувака.
Б-О повідомив, що «швидку автівку» подано. Це був Фольксваген.
— Ти що, жартуєш, Б-О? — відгукнувся Кларк. — Не намагайся мені ту хрінь втулити.
Б-О розсміявся: він таки жартував. Насправді, сказав він, їх очікує Форд Мустанг з двигуном V8 на 140 кінських сил.
— Можете їхати хоч зараз, — сказав Б-О, але уточнив, що йдеться лише про Кларка і грабіжника. Щойно вони відпустять заручниць, поліція дасть їм ключи від машини і гарантує безпечний проїзд. Але забрати жінок їм не дозволять — це навіть не обговорюється.
Янне вирішив, що поліція блефує. Він вважав, що їм доведеться змиритися з його вимогами, бо влада ніколи не стане ризикувати життям заручниць.
Впевненість Янне ґрунтувалась на декількох факторах. По-перше, це було за три тижні до виборів. Смерть заручниць безповоротно поховала би шанси Пальме, адже опозиція і без того була дуже потужною. По-друге, Швеція була настільки неготова до подібних ситуацій, що навіть не мала поліцейських спецпідрозділів. По-третє, це була Швеція.
Янне мав рацію. Менш ніж за рік до того, 15 вересня 1972 року, усташі — ультраправі хорватські терористи — захопили літак Скандинавських авіаліній, що виконував внутрішній рейс. Вони вимагали звільнити сімох чоловіків, засуджених за вбивство югославського посла. Міністр юстиції Леннарт Геєр особисто прибув на переговори, коли літак приземлився в аеропорту Мальме. Перемовини завершились переданням викупу і всіх сімох ув’язнених усташам. Тоді терористи збільшили вимоги, і шведська влада їх так само виконала. Усташі спокійно вилетіли до Іспанії, де були заарештовані після посадки.
Проте цього разу влада вирішила навпаки. Улоф Пальме виходив з того, що піти назустріч злочинцям буде для його кар’єри ще більшою помилкою. Він вирішив не йти на компроміс за жодних умов.
Тож поліція розробила складний план. Мустанг, який вони підігнали до банку, мав лише пару літрів бензину в баку. Показник кількості палива в машині був підкручений, щоб приховати цей факт. На автівку було встановлено радіомаяк. Два гелікоптери стояли наготові, щоб слідувати за Мустангом. По Стокгольму розсередились групи патрульних на машинах і мотоциклах.
Всі перехрестя на виїзді зі столиці були перекриті блокпостами. Всі поліцейські сили в навколишніх містечках перебували в стані готовності. Термінали вильоту в обох стокгольмських аеропортах, Арланда та Бромма, також були під наглядом.
Синій Форд Мустанг 1971 року випуску зупинився на Норрмальмсторгу о 19:40. Це була власна автівка одного з поліціантів.
Час минав. Нічого не відбувалось. Обидва телеканали час-від-часу переривали передачі, щоб повідомити про це глядачам.
Кларк сидів на телефоні. Він зателефонував іншому знайомому журналісту. Руне Йоханссон працював у «Dagens Nyheter», одній з найповажніших щоденних газет Швеції.
— Ти маєш розуміти, — сказав йому Кларк, — що я лише пішак у цій грі.
— А ти вважаєш, що вартий більшого?
— Так, — відповів Кларк. — Можна попросити тебе про одну послугу?
Ухиляючись від відповіді, Руне запитав про поліціанта, пораненого вранці. На задньому плані Янне вигукнув, що той витягнув зброю першим.
Кларк похвалив Крістін, Елісабет і Бірґітту, вперше назвавши їх по іменах. Свена він не згадував. За словами Кларка, жінки трималися дуже гідно. І взагалі, додав він, їм разом дуже добре, тому вони не хочуть розлучатися.
Тут зв’язок обірвався. Кларк підозрював, що це сталося через втручання поліції. Так воно й було.
За пару хвилин Кларк передзвонив журналістові й попросив про послугу: дати йому приватний номер прем’єр-міністра Улофа Пальме.
— Що ти задумав, Кларк? — спитав Руне.
Минуло дванадцять годин від початку драми. Ситуація зайшла в глухий кут. Янне відмовлявся сідати в машину без заручниць. Поліція повторювала, що про це не може бути й мови.
Зрештою, Торандер запропонував злочинцям і заручницям поїсти. До вестибюлю спустились поліціанти з тацями. Вони принесли сосиски та картоплю-фрі з сусіднього ресторану.
Потім вони винесли шість пляшок пива. Янне і Кларк вмить запідозрили якусь пастку, бо пива ніхто не замовляв. Кларк запропонував Свену сьорбнути пива, щоб перевірити, чи нема там снодійного. Однак Янне придумав краще рішення.
Він потряс пляшку, приклав вухо до кришки й почув шипіння. Очевидно, пляшки хтось уже відкривав. Пиво лишилося неторканим. (Пізніше виявилось, що Ліндрот і Торандер справді підмішали туди снодійне.)
Близько 22:55 Торандер знову спустився сходами. Кларк повідомив йому, що жінки хочуть поговорити з ним особисто.
Крістін висунула голову зі сховища і сказала, що вони з Елісабет прийняли рішення: вони хочуть піти з «хлопцями».
— Ні, цього не станеться, — твердо відповів Торандер.
— Хіба ти не розумієш, що цей хлоп тут дуже нервує? — закричав у відповідь Кларк. — Він може зробити що завгодно! Його нічого не стримує!
— Невже він не розуміє, що не має іншого вибору, окрім як здатися? — запитав Торандер. — Тут крізь поліція. Він в оточенні.
З цих слів Янне виснував, що здаватися йому не можна в жодному разі, бо його застрелять, щойно він потрапить у приціл. Протягом дня один снайпер уже зробив постріл, але промахнувся. Янне впевнився, що відпускати заручниць буде смертельною помилкою.
У кабінеті прем’єр-міністра пролунав дзвінок. Коли секретарка зняла слухавку і спитала, хто на лінії, чоловічий голос відповів:
— Передайте, що це Кларк з банку.
Кларк був палким прихильником Улофа Пальме. Він вважав, що прогресивний прем’єр зрозуміє його аргументи і накаже поліції випустити їх з Янне. Адже це було б найкращим виходом для всіх.
Пальме взяв слухавку. Ніхто навіть не перевірив, чи на телефоні справді Кларк Улофссон, а не якийсь жартівник.
Кларк передав прем’єру вимогу Янне: Крістін і Елісабет мають поїхати з ними. Він навів свої аргументи.
Пальме чемно слухав його, але потім перервав, нагадавши про важливість закону і порядку. Влада не може допустити, щоб насильство перемагало, мовив прем’єр. Кларк мусить переконати грабіжника звільнити заручниць, бо інакше поліція його не випустить. Це остаточне рішення уряду, яке не підлягає обговоренню.
Тут слухавку взяв Янне:
— Ми з Кларком виходимо з банку разом з жінками, крапка. Якщо хтось нас спробує зупинити, заручницям кінець. Іншого варіанту сценарію немає. Хіба що можеш сам приїхати сюди і помінятися з ними місцями. Інакше я пристрелю цю дівку!
Тут на лінії пролунав жіночий крик.
Пальме славився вмінням гостро парирувати своїм опонентам, але тут розгубився.
Тоді Янне спокійно повторив свій ультиматум.
— Даю тобі одну хвилину на роздуми. Шістдесят... п’ятдесят дев’ять... п’ятдесят вісім...
Коли залишалося п’ятнадцять секунд, Янне кинув слухавку.
Четвер добігав кінця, а Янне з Кларком досі залишалися в банку, оточені кільцем поліції, журналістів і зачарованих глядачів по всій країні.
Прямі телевізійні трансляції не припинялись. Чим більше уваги телеканали приділяли драмі на Норрмальмсторгу, тим важче їм було зупинитися. Камери знімали двері банку, припарковану перед банком машину, поліціантів. Чорно-білі кадри набували особливого контрасту в освітленні прожектора.
Площею туди-сюди снували поліціанти і фотографи. Вони жували бутерброди, сьорбали каву, курили сигарети. З-поза кордонів спостерігали безсонні зіваки.
Репортери оселилися в сусідньому ресторані «Palmhuset». Там панувала атмосфера літнього табору. Хтось жував, хтось пив, хтось сидів на підлозі. Скляний ресторан, забитий журналістами, прозвали «мавпячою кліткою».
Інші журналісти оселилися в готелі «Стокгольм». Номери на верхньому поверсі виходили на Норрмальмсторг, тому їх швидко розібрали. Фотографи розташувались на балконах і дахах, іноді прямо поруч зі снайперами.
На другому поверсі Кредитбанку світло не вимикалось. В імпровізованому поліцейському штабі ніхто не лягав спати. Дихати було важко через задушливий сигаретний дим.
Двері до банківського сховища не замикались зсередини. Янне посадив Елісабет біля входу, прикрутивши до стільця вибухівку. Він хотів бути впевненим, що поліція не візьме приміщення штурмом. Сам він тримав зброю напоготові, підживлюючись ефедрином.
Так минула перша ніч.
24 серпня, п’ятниця
Вранці поліціанти спробували нову тактику. Вони знайшли 17-річного брата Кая Ганссона — Дана. На думку поліції, Дан міг вмовити «брата» здатися.
— Каю, це Дан! — гукнув підліток з другого поверху приблизно о 6:10. — Я хочу з тобою поговорити! Можна мені спуститися?
З Даном був Ніко, друг дитинства Кая. За ними слідував Беєрут. Але щойно вони зійшли зі сходів, Янне випустив в їхній бік кулеметну чергу.
Беєрут став умовляти Дана спробувати ще раз, стверджуючи, що злочинець стріляв не в нього. Дан мав сумніви, але погодився.
— Каю! Каю! Це твій брат! — вигукнув він. Він почав розповідати про їхню маму та дитинство, щоб підтвердити свою особу.
У відповідь Янне знову почав стріляти. Дан ретирувався.
Спускатися втретє він відмовився. Замість нього сходами зійшов Беєрут. Янне випустив кілька куль над його головою.
— Забирайся звідси! — закричав Кларк, виходячи з-за рогу. — Ти що, не бачиш, що він не жартує?!
Беєрут забрався.
На другому поверсі задзвонив телефон. Знервований Янне заявив, що хоче поговорити з «братом».
— Досить нести херню про якусь маму! — сказав він переляканому Дану. — Нема тут ніякого Кая! Йди додому!
Поклавши слухавку, Дан закричав на поліціантів:
— Довбойоби! Ви все переплутали! Це не мій брат!
Вночі у сховищі майже ніхто не спав. Вранці Янне попросив Кларка поскаржитись на дискомфортні умови й передати поліції, що їм потрібні матраци, подушки та ковдри. Поліціанти скинули постільну білизну попід сходи.
Начальник поліції Курт Ліндрот хотів пересвідчитися, що з заручницями все гаразд. Він жадав побачити їх на власні очі.
Близько 9:00 Кларк по черзі вивів Крістін, Елісабет, Бірґітту та Свена. Ліндрот залишався на сходах, як йому було наказано.
Ліндрота вразила поведінка заручниць. Вони виглядали не так наляканими, як обуреними чи навіть розлюченими — і їхня лють була спрямована на поліцію.
Коли Крістін вийшла зі сховища, Кларк обійняв її за плечі. Так само він зробив і з Елісабет. Можна було подумати, що вони старі друзі. Жінки казали, що щиро хочуть піти з грабіжниками. Вони не розуміли, чому поліція відмовляється дослухатися до їхніх побажань.
Пізніше Крістін пояснила, що більш за все боялася перестрілки. Їй було страшно виходити зі сховища на відкритий простір, що прострілювався снайперами, тому вона була дуже напружена. Манера спілкування Ліндрота дратувала її — «він говорив зі мною, мов з дурною маленькою дівчинкою, яка все одно нічого не зрозуміє і тим більш нічого змістовного не може сказати».
Заручниці були шоковані байдужістю поліції; поліціанти були спантеличені холодністю заручниць. Це був хімічно чистий випадок конфлікту поколінь. Ліндроту, Торандеру та іншім було під п’ятдесят. Крістін, Елісабет і Свену — трохи за двадцять; найстаршою була 31-річна Бірґітта. Всі четверо заручників за віком були ближче до Янне і Кларка, ніж до представників влади.
Понад те, жодна зі сторін не знала, що Кларк від початку маніпулював ситуацією. Кларк мав власний пріоритет: зберегти свою корисність в очах поліції. Він доклав максимальних зусиль, щоб створити враження, ніби Янне — небезпечний псих, на якого ніхто інший не зможе вплинути.
Кларк прямо заборонив поліціантам розмовляти з заручницями. Він пояснив, що мусить залишатися єдиним переговірником, інакше ситуація вийде з-під контролю. Поліціанти погодились, бо їм теж було простіше мати справу з кимось одним.
Результат був закономірний. Коли Крістін звернулась до Ліндрота, він її перебив, заявивши, що говоритиме тільки з Кларком. Для дівчини це було мов удар під дих. З її очей хлинули сльози. Кларк кинувся її втішати, зміцнюючи довіру до себе і збільшуючи розрив між заручницями і поліцією.
Чутки про те, що заручниці ставляться до поліції з презирством, швидко розповсюдилися серед правоохоронців. Ніхто з них не розумів, що заручниці (насамперед Крістін) бачили ситуацію рівно навпаки: вони почувалися кинутими напризволяще. Репортери кинулись повідомляти про цей незбагнений поворот.
Невдовзі на телефон у сховищі почали надходити дзвінки з редакцій. Поліція могла відключити лінію в будь-який момент, але вирішила цього не робити. По-перше, правоохоронці вирішили, що зв’язок з навколишнім світом полегшить психологічний стан заручниць. По-друге, це давало їм шанс послухати, про що говоритиме злочинець (чи злочинці? на той момент багато хто вже схилявся до думки, що Кларк «перейшов на бік» нападника). Ордер на прослуховування телефонів поліція отримала ще в четвер увечері.
О 15:17 у сховищі пролунав дзвінок телефона. На лінії був Гуннар Фаґерстрем з програми новин Шведського радіо. Фаґерстрем славився вмінням втиратися в довіру до співрозмовників і витягувати з них відверті відповіді. Він хотів поговорити з Кларком або нападником.
— Може, я невчасно? — спитав він.
— Ні, навпаки, дуже вчасно, — відповів Кларк.
Фаґерстрем поцікавився станом перемовин.
— Значить, ситуація така, — почав Кларк. — П’ять хвилин тому влада зробила так звану найостаннішу пропозицію, що ми можемо поїхати, якщо візьмемо з собою одну заручницю, але справа в тім, що дівчата проти. Або вони обидві їдуть з нами, або...
Тут Крістін несподівано забрала слухавку. Твердим тоном вона підтвердила слова Кларка: без Елісабет вона нікуди не поїде, а Елісабет нікуди не поїде без неї.
— А поліція вже остаточно прийняла рішення? — спитав Фаґерстрем.
— Так, вони кажуть, що так. Ці боягузи навіть не хочуть зі мною розмовляти, — відповіла Крістін. — Я анітрохи не боюсь Кларка та іншого хлопця. Ми всю ніч сиділи розмовляли. Я їм цілком довіряю. Я з ними готова хоч довкола світу об’їхати.
— Якщо все так добре, то чому ти не можеш поїхати з ними сама? Або Елісабет?
— Бо ми хочемо разом! Вдвох цікавіше. Так завжди краще. Невже ми не варті більше за три мільйони крон?
— Як ти гадаєш, що буде далі?
— Не знаю.
Репортер запитав, чи вони обговорювали, куди поїдуть. Крістін затнулась, потім перепитала. Він повторив запитання.
— Ні, не говорили, але я цим хлопцям довіряю. Справді довіряю.
Далі Крістін назвала прем’єр-міністра «рідкісним мудаком», хоча ця частина розмови в ефір не потрапила. Зате потрапили її критичні слова про ЗМІ, котрі вигадують кримінальні сенсації про заручниць, «які ридають у куточку в полоні двох головорізів».
— А це не відповідає дійсності?
— Ні, — відрізала Крістін. — Ми тут граємо в хрестики-нулики. Якось не дуже страшно, е?
Потім Крістін повернула слухавку Кларку, який хотів щось додати. Поліціанти, пояснив він, хочуть, щоб ми вірили їм на слово, але притому демонструють суцільну ненадійність. То одне кажуть, то інше, весь час змінюють пропозиції, порушують обіцянки... А тим часом весь район навколо банку кишіть снайперами!
— Тож якщо поліція вперто бажає ігнорувати здоровий глузд і бажання заручниць, я вимагаю негайно повернути мене до в’язниці. Я не хочу помирати. Хоча це дуже важке для мене рішення, бо дівчата благають мене залишитися з ними.
Це була настільки майстерна маніпуляція, що Фаґерстрему лишалося хіба що поставити питання руба:
— Газети сперечаються: ти герой чи злодій? За поліцію чи за грабіжника? На чиєму ти боці?
Але підловити Кларка було неможливо.
— Я на боці нещасних дівчат, — відповів він.
Інтерв’ю тривало шістнадцять хвилин. Під кінець Фаґерстрем спитав у Кларка: чи не було б найпростішим рішенням для всіх, якби нападник просто здався?
— Цей чувак перейшов у режим камікадзе, — відповів Кларк. — Йому на все насрати. Він сидить собі й вибухові пристрої збирає.
— А ти нічого не можеш зробити?
— Поліція вважає, що я можу його переконати, але це як об стінку горохом.
Підтримуючи ілюзію про Кая Ганссона, Кларк нагадав, що нападник стріляв у власного брата.
— Такий чоловік ніколи не здасться. Дайте вже йому ті кляті гроші! Що таке три мільйони крон у порівнянні з життями чотирьох юних заручників?
О 16:36 до сховища зателефонували з телебачення. Цього разу слухавку взяла Елісабет.
— Я почуваюсь добре, — сказала вона. — Грабіжник і Кларк про нас піклуються. Вони ставляться до нас як справжні джентльмени.
Елісабет додала, що заручники бояться одного — поліції, яка може почати штурм чи стрілянину.
— Чи не здається тобі, що поліція вдалася до тактики на виснаження?
— Так і є, але я боюсь, що це не спрацює.
Елісабет повторила вимоги Янне і підтвердила, що готова поїхати з Кларком і грабіжником.
— Я знаю, що вони потім відпустять нас з Крістін абсолютно неушкодженими.
— Отже, ви четверо сидите там... — почав репортер, маючи на увазі заручників.
— Нас шестеро, — поправила його Елісабет.
Янне об’явив, що присутність поліції в банку досягла загрозливої кількості. Віднині він не має вибору і змушений буде тримати всіх заручників у сховищі. До того він дозволяв їм ходити в туалет. Тепер, сказав Янне, їм доведеться використовувати пластиковий кошик для сміття.
Бірґітта впала в меланхолійний настрій. Вона сумувала за родиною. Янне втішав її. Він розповів, що теж має двох дітей, яких давно не бачив. «Якби лише копи дозволили нам усім піти, було б добре», — додав він.
Останньою, хто залишив сховище в той день, була Елісабет. В неї почався напад клаустрофобії. Янне накинув їй на шию десятиметрову мотузку і дозволив пройтися вестибюлем.
Елісабет була вдячна. «Я не могла відійти далеко, — казала вона пізніше, — зате почувалася вільною».
Побачивши у вестибюлі поліціантів, Елісабет у відчаї прокричала:
— Нащо ви тут сидите?!
Під вечір другого дня Янне набридло маскування. Він зняв перуку і стер грим з обличчя, вирішивши, що у сховищі його все одно ніхто не бачить. Янне міркував, що одягне перуку, коли нарешті зможе вийти — це мусило статися дуже скоро, адже минуло вже майже півтори доби від початку драми.
Зважаючи на патову ситуацію, в якій вони опинилися, Янне і Кларк вирішили ще раз спробувати достукатися до прем’єр-міністра. Можливо, він радше дослухається до однієї з заручниць?
Крістін була очевидною кандидаткою. Вона була молода, язиката, та ще й належала до Соціал-демократичної партії, як і сам Улоф Пальме.
Ця надзвичайна розмова стала одним із найвідоміших діалогів у шведській історії.
О 17:02 в канцелярії прем’єр-міністра задзвонив телефон. Слухавку зняла секретарка.
— Так, мене звати Крістін Енмарк, я одна з заручниць у Кредитбанку і я хочу говорити з Улофом Пальме.
— Зачекайте, будь ласка...
Улоф Пальме був сонний, бо не виспався через кризу на Норрмальмсторгу. Крістін представилась і відразу заявила:
— Ви мене, чесно кажучи, дуже розчарували.
— Невже? Чим?
— Знаєте, я скільки себе пам’ятаю була соціал-демократкою. Але наразі мені здається, що ви там сидите й граєте в шахи з нашими життями.
— Чому?
— Ага, щоб ви знали, я цілком і повністю довіряю Кларку і грабіжнику. Я анітрохи їх не боюся. Я анітрохи не страждаю. Вони нічого мені не зробили, окрім того, що дуже допомогли.
Крістін пояснила, що найбільше боїться поліцейського штурму. Пальме запевнив її, що ніхто не буде штурмувати сховище.
— Але чому не можна дозволити мені, Елісабет, Кларку і грабіжнику... — почала Крістін, потім затнулась і повторила вимоги Янне: півтора мільйони валютою, два пістолети і гарантії безпеки. Вона додала, що теж цього вимагає.
— Поставте себе на наше місце, — відповів Пальме. — Вони зайшли й пограбували банк і поранили поліціанта.
— Ні, тепер ви мене послухайте. Поліціант першим витягнув зброю.
— Це не має значення. Вони в будь-якому випадку поранили поліціанта, так? — Пальме сказав, що поранений був порядним, добрим чоловіком. — Навряд чи він радіє вогнепальному пораненню в руку.
— Але як ви вважаєте, що краще: вогнепальне поранення в руку чи смерть шести людей?
— Вони загинуть, тільки якщо витягнуть зброю і почнуть стріляти!
Пальме запитав Крістін, чому грабіжник не може просто скласти зброю.
— Скласти зброю? Він хоче забратися звідси! Він каже, той, йому нема що втрачати, розумієте?
Крістін сказала, що грабіжник не може всіх відпустити, бо тоді його відразу вб’ють. Вона згадала про снайперів.
— Я тебе на колінах благаю, відпусти нас.
Крістін говорила з прем’єр-міністром дедалі фамільярніше: «дорогий Улофе», «любий мій Улофе».
Пальме сказав, що дозволити заручницям піти з грабіжником буде надто ризиковано. До того ж, навіщо це їй взагалі?
— Тому що я їм довіряю, — відповіла Крістін.
Вона взялася пояснювати, що грабіжник стає небезпечним тільки тоді, коли його провокують.
— Якщо він побачить поліцію, він стрілятиме. Ти розумієш?
— Він стрілятиме в поліцію?
— Просто стрілятиме. Він сам так каже. Він навіть у власного брата стріляв! Вони прийшли і кажуть: «твій брат хоче з тобою поговорити», а він сказав: «якщо він прийде, я його застрелю»... Він робить так, як каже! І до речі, він ніякий не «відчайдух». І жодних наркотиків тут нема, як пишуть у газетах, ніхто тут наркотиків не вживає. І віскі та інших спиртних напоїв теж нема, як пишуть у газетах. Взагалі газети пишуть багато маячні. І він нас не тримає за горло, він жодної шкоди нам не заподіяв.
— Він не тримав вас за горло?
— Ні! Він просто руку поклав поперек грудей, бо в іншій руці в нього був кулемет. Звісно, якщо сидіти за 38 метрів звідси в парку, то виглядає так, ніби він нас душить. Але нікого він не душив. Він нам нічого поганого не зробив.
— Гм. Тобто вчора, до прибуття Кларка, він не тримав вас за горло?
— Ні-ні-ні! Він нас зв’язав — насправді, він нас не зв’язував, це інший парубок зробив. А потім він нас просто тут усадив. Він нас не торкався. Він сидів весь час і казав: «розслабтесь», «все нормально». Чесно, так і казав! Нічого не робив поганого! Нікого не душив, нічого такого.
— Але ви дійсно сприймаєте поліцію як ворожу силу?
— Знаєш що? Так, дійсно.
— Чому? Хіба ви не вважаєте...
— Ти зрозумій, я хочу звідси забратися і вірю, що вони мене відпустять. Вірю.
— Але чому він вас відпустить, якщо зараз не відпускає?
— Чому? Бо хоче забратися з банку. А якщо ми будемо з ним, він знає, що ніхто його не троне. Ніхто ж не буде стріляти, поки ми поруч? Ти сам так сказав. Ніхто не хоче нам нашкодити.
— Так. Але щойно цей хлопець складе зброю, будь-яка загроза зникне. Ви ж це розумієте?
— Ні, ну я розумію, звісно, але він хоче забратися з банку...
Так вони ходили по колу дуже довго. Крістін благала («ти єдиний, хто може врятувати моє життя»); Пальме залишався непохитним («ми не можемо наражати суспільство на таку небезпеку»).
Крістін: Якби ти був на моєму місці, ти би... і якби я була прем’єр-міністром, то ти би сто відсотків так само мені дзвонив і просив. Я це знаю.
Улоф: Не обов’язково...
Крістін: Точно!
Улоф: ...бо я навряд би їм [злочинцям] повірив.
Крістін: Та-та-та, повірив би бігом. [Пауза, голоси на задньому плані] Елісабет каже: «достобіса є мертвих героїв».
Улоф: Перепрошую?
Крістін: «Достобіса є мертвих героїв», каже Елісабет.
Улоф: Гм.
Крістін: Я не хочу бути мертвим героєм.
Потім Крістін процитувала думку, почуту від доктора Беєрута: Пальме не може їх відпустити, бо тоді «всі вибори коту під сраку».
— Так, але це не має до того жодного стосунку, — сказав прем’єр-міністр.
— Ну добре, а то б я дуже розлютилась.
Розмова знову повернулась до поранення поліціанта. Пальме нагадав Крістін, що той лише виконував свою роботу; Крістін відповіла:
— Я теж лише виконувала свою роботу, коли мене взяли в заручниці. А тепер ти мусиш виконати свою роботу й відпустити нас.
— Гм, — сказав Пальме. — Підтримання правопорядку є необхідним для суспільства.
— Давай ти мені не будеш зараз про суспільство розповідати, — перебила Крістін. — Бо я починаю дуже яритися.
Далі вона чітко повторила вимоги: Пальме мусить негайно віддати поліції наказ відпустити Крістін і Елісабет з Кларком і грабіжником, а також передати решту грошей і два пістолети. Якщо ні, то хай прем’єр-міністр особисто прийде до сховища і поміняється з ними місцями.
— До побачення і дякую за допомогу!
Крістін поклала слухавку. Було 17:44.
Розмова Крістін з Улофом Пальме тривала 42 хвилини. Уривки з неї крутили обидва телеканали і всі радіостанції. Невдовзі до сховища зателефонували батьки Крістін: вони були дуже обурені, що вона дозволила собі такий тон у розмові з головою уряду.
Наближався другий вечір у безвиході.
Янне знову втратив терпець. Він зробив заяву для журналістів: щоб довести серйозність своїх намірів, він зробить те, чого сподівався уникнути. Це станеться між сьомою і восьмою вечора.
Доведеться когось застрелити.
Заручники перелякались, але Янне кинувся їх заспокоювати. Дівчат йому було шкода, тому він повернувся до Свена.
Янне розповів йому про свій план: вивести його на сходи і вистрелити в ногу. Він просив Свена увійти в його становище. Свен сказав, що розуміє. Навіть Янне був вражений його холоднокровністю.
Янне пообіцяв Свену, що буде дуже обережним, щоб не травмувати його. Свен ліг спати, щоб набратися сил.
О 19:34 у вестибюлі пролунав вибух.
Поки Свен спав, Янне зрозумів, що не хоче в нього стріляти. Тому він відправив Кларка до кас, де той встановив вибуховий пристрій. Хоча вибух був задуманий як демонстрація для преси, він також мав і практичну мету, про яку ніхто не знав. Янне з Кларком не могли відкрити касовий ящик під прилавком. Детонація залишила дірку в дерев’яній кришці. Поки ніхто не бачив, Кларк витяг з шухляди декілька пачок грошей і приніс їх у сховище.
Янне і Кларк відсвяткували свій успіх, зателефонувавши нагору й замовивши кави з морозивом на всіх.
Того ж вечора національна служба теленовин поставила в ефір запис інтерв’ю з Янне. На питання про його особу, він відповів:
— Не має значення, хто я. — Янне пояснив, що він грабіжник за фахом. — Так, заходжу, так, грабую — ну, робота в мене така, ясно?
Його спитали про пораненого поліціанта. Янне сказав, що хотів лише поговорити з ним і заявити про свої вимоги. Натомість той витягнув зброю.
— Що мені було робити? — спитав Янне. Він підкреслив, що прагне уникнути подальшого насильства.
Янне забув про одну важливу річ. Оскільки він не потрудився замаскувати свій голос, його швидко впізнали.
Спочатку в поліцію зателефонувала мати Кая Ганссона. Вона бачила інтерв’ю і мусила повідомити, що чоловік у банку — точно не її син. Потім на зв’язок вийшов Оке — брат Янне. Він попередив поліцію, щоб вони були обережними, і підтвердив особу Янне Ульссона.
Оке хотів поговорити з Янне особисто, стверджуючи, що він єдиний, хто може напоумити його і врятувати життя заручників. Однак поліція відхилила його пропозицію, вважаючи її надто ризикованою. Вони побоювалися, що це може бути хитрістю, яка допоможе Янне передати на волю гроші або інші цінності, викрадені з сейфів.
25 серпня, субота
Під ранок Ліндрот і Торандер уже мали всю інформацію про Янне Ульссона. Вони з полегшенням дізналися, що Янне ніколи не був помічений у вчинені насильства. Його колишні співкамерники свідчили, що Янне завжди демонстрував глибоке презирство до ґвалтівників і педофілів. Беєрут погодився, що психологічний портрет злочинця не схожий на божевільного маніяка, який може вбити заручниць.
Беєрут зауважив, що між Янне, Кларком і заручниками склалися, як він висловився, «узи дружби». Це було цілком очікувано в ситуації збройного протистояння, де вони опинилися на одному боці.
О 9:40 ранку поліція розпочала ризиковану операцію. Вони вирішили замкнути Янне і Кларка у сховищі.
Поліціанти крадькома наблизились до металевих дверей сховища і почали штовхати їх довгим дрючком для гардин.
Янне спав, але вмить прокинувся. Він увімкнув світло і відразу збагнув, що відбувається. З лютим криком він почав жбурляти в двері сейфи. Ранішня тиша вибухнула страшенним металевим грюкотом.
Але було пізно. Пастка замкнулась.
Янне лютився.
Заручники перелякалися ще більше, ніж раніше. Тепер виходу буквально не було.
Тепер розклад сил кардинально змінився. Поліціанти могли вільно пересуватися першим поверхом. Янне був фізично відрізаний від світу. Він не мав доступу до їжі чи води. Він не міг навіть стріляти, бо сховище було повністю ізольоване.
Янне не здавався. Він повідомив, що внутрішні двері заміновані, тому зайти до сховища ніхто не зможе. Тим часом поліція зі свого боку привалила зовнішні двері мішками з піском.
Наступним кроком стала комунікаційна блокада сховища. Поліція відключила вихідну телефонну лінію, а всі вхідні дзвінки перенаправила на другий поверх. Янне і Кларк більш не мали можливості телефонувати репортерам, а зв’язок із ними міг здійснюватися лише з дозволу поліції.
Близько 13:00 поліціанти отримали маленькій мікрофон від спецслужб. Його засунули в вентиляційну шахту сховища, щоб підслухувати розмови всередині.
Невдовзі до сховища зателефонував інспектор Бенгт-Улоф Левенло з пропозицією здатися.
— Це я, Б-О, — представився він, коли Янне зняв слухавку. — Я хочу поговорити з Кларком.
— Ні, наразі ти розмовляєш зі мною.
— Ти занадто балакучий. Я не хочу з тобою розмовляти.
— Йди до біса! — образився Янне.
Слухавку взяв Кларк.
— Привіт, як справи? — дещо глузливо запитав Б-О.
— Непогано.
— Але ж ми вас зачинили ззовні.
— Так точно. А ми від вас зачинилися зсередини.
— І яким чином ти зібрався виходити?
— А чого ти вирішив, що ми кудись поспішаємо? Ми тут можемо ще й вибори відсвяткувати.
Вибори були призначені на 16 вересня. Янне і Кларк знали, що невирішена криза з заручниками навряд була в інтересах прем’єр-міністра.
— Ти там дівчат не ображаєш? — запитав Б-О, змінюючи тему.
— Ти же знаєш, що мені можна довіряти, — сказав Кларк. — Тільки організуй нам щось поїсти. І випити.
Кларк попросив пива і віскі. Він сказав, що віддає перевагу віскі Seagram — дівчатам бо треба налити щось гідне, а не якийсь шмурдяк.
— Я записую, — відповів Б-О. — Як пишеться «Seagram»?
Але бравада Кларка виявилась марною. Ані пива, ані їжі, ані віскі вони не отримали. О 14:20 передзвонив Б-О. Він вибачився і пояснив, що в суботу крамниці зачинені, тому алкоголю не купити.
Янне попросив його дозволити заручникам зателефонувати додому. Б-О сказав, що в цьому немає потреби, бо він особисто вже всіх обдзвонив і заспокоїв.
— Якось дивно, що їм самим не дозволяється поговорити, — зауважив Янне. Потім він попросив портативний туалет і примірники свіжих газет.
— І як, по-твоєму, я їх вам закину? — саркастично спитав Б-О. — Через вентиляційні отвори?
— Просто відчини двері. Нічого не станеться.
Поліціант відмовив йому, але пообіцяв, що їжа буде.
Янне попередив, щоб вони не намагалися знову підмішувати снодійне.
— Ні-ні-ні, — погодився Б-О.
— Бо це було дуже незграбно зроблено, — сказав Янне.
— Так, до біса незграбно, — погодився Б-О.
Янне також попередив, що спроба атакувати його при передаванні їжі закінчиться погано.
— Цей кулемет важкий. Знаєте, скільки він важить з повним зарядом? Несіть сюди газети!
Б-О пообіцяв передзвонити за п’ятнадцять хвилин.
П’ятнадцять хвилин минули.
Ніхто не прийшов і не передзвонив.
Янне дістав із сумки рацію, висунув антену в вентиляційний отвір і почав казати:
— Прийом. Прийом. Говорять зі сховища. Мене хто-небудь чує?
Ніхто не відповів.
На другому поверсі Ліндрот, Торандер та їхні помічники зважували різні варіанти дій. Підмішати снодійне знову? Ризиковано. Минулого разу це не спрацювало. А раптом Янне змусить когось із заручників скуштувати їжу?
Варіант другий: газ.
Були запрошені анестезіологи, імунологи та хіміки. Поліціанти окреслили свої вимоги: потрібна якась потужна, швидкодіюча і бажано безболісна речовина з мінімальним ризиком для здоров’я. Але найпотужніші речовини становили значну загрозу — аж до летального випадку в разі передозування. Безпечніші гази, натомість, не гарантували швидкої дії.
Як варіант розглядався сірководень. Його головним недоліком був різкий запах, схожий на сморід тухлих яєць. Янне з Кларком могли відчути його і помститися заручникам раніше, ніж газ подіє. Крім того, сірководень є легкозаймистим і важчим за повітря. Він би накопичився у сховищі з непередбачуваним результатом.
Альтернативою був звеселяючий газ, але він викликає ейфорію. У збудженому стані злочинці могли почати стрілянину.
Зрештою зупинилися на сльозогінному газі CS (2-Хлоробензальмалононітрилі). Він використовувався поліцією в США і Північній Ірландії для боротьби з вуличними заворушеннями. Цей газ викликає подразнення очей, горла і дихальних шляхів, а також утруднює дихання. В закритому приміщенні розпилювати CS не рекомендовано.
Поліціанти вагались. Ніхто не хотів штурму, але потенційна загибель заручників лякала їх ще більше.
Атмосфера у сховищі була похмурою. Янне, Кларк і заручники не їли вже пів дня. Їхнє останнє прохання про суп з хлібом було так само проігноровано.
Тут Янне всіх здивував: він витяг з кишені три груші, які лишилися з останньої трапези. Сів за стіл. Розрізав кожну грушу на шість частин. Усі заручники звернули увагу, що собі він узяв найменший шматочок.
О 17:40 нарешті зателефонував Б-О. Він повідомив, що поліція не буде передавати їжу або газети через двері.
Натомість, сказав Б-О, вони збираються просвердлити дірку в стелі.
— Ні, не буде тут жодних дірок у стелі, — різко відповів Янне. Він розумів, що в дірку можна просунути не тільки їжу.
— А як ви тоді будете харчуватися?
— Точно що не через дірку в стелі. Я буду вважати це за спробу штурму.
Тут слухавку перехопив Кларк. Він був розлючений.
— Слухай, — сказав він, — я починаю розуміти, що мені теж доведеться поплатитися.
— Що ти маєш на увазі?
— Ви ж мене так само пристрелите!
Кларк ярився: він-бо викликався допомогти поліції, а тепер вони хочуть влаштувати штурм?
— Добре! Давайте, лізьте сюди, свердліть свої дірки в стелі — мені похуй, що ви робитимете. Тільки знайте: щойно ви вб’єте Янне, я заберу його кулемет і динаміт і буду відстрілюватись до останнього. А якщо хтось почне штурм, я буду нахуй всіх валити, зрозуміло? Просто всіх, кого побачу!
Так завершився третій день драми на Норрмальмсторгу.
26 серпня, неділя
Рано вранці поліція звернулася до пожежників з запитанням: чи можна використати протипожежну піну проти грабіжника у сховищі? Однозначно ні, відповів начальник пожежної частини: це, скоріш за все, призведе до задушення всіх присутніх.
Поліція повернулася до ідеї з газом. Викликаний експерт з хімічної та біологічної зброї висловив побоювання: дозу сльозогінного газу дуже важко розрахувати. Якщо газу буде замало, він не подіє відразу; якщо забагато — може викликати асфіксію.
Поліціанти поставилися до задачі зі шведською ретельністю і почали розрахунки. Керівник технічного відділу поліції Стокгольма отримав наказ встановити точні розміри сховища. Він вивчив архітектурні креслення і документацію про подальші ремонти та перебудови. За його розрахунками, об’єм приміщення становив приблизно 150 кубічних метрів.
З поліцією зв’язався Брор Ерік Естерман, директор компанії AB Hålmetoder. Він запропонував свої послуги і повідомив, що володіє найбільшим колонковим буром у Швеції. Це був електричний 310-міліметровий бур зі сталевою трубою і алмазною коронкою.
Поліцейські техніки порахували, що товщина броні сховища становить 60 сантиметрів. Команда бурильників піднялася на другий поверх і намітила крейдою місце на паркеті.
Того ранку поліція отримала ще один несподіваний дзвінок. Виклик надійшов з Гонолулу, штат Гаваї. Це був Кай Ганссон, обурений брехнею і наклепом у ЗМІ. Каю не сподобалось, що його фотографію розтиражовали по всьому світові, хоча він не мав жодного стосунку до драми на Норрмальмсторгу.
— Я цілком здатний самостійно заплямувати свою репутацію! — казав він пізніше.
Перед тим, як покласти слухавку, Кай припустився помилки, повідомивши про намір повернутися до Швеції. Поліція негайно розробила план його арешту.
Вже 6 вересня Кай опинився за ґратами, а в листопаді отримав чотири роки ув’язнення на додачу до попереднього терміну.
Монтування колонкового бура тривало весь день. Нарешті все було готово. Поліція і медики знову оточили Кредитбанк. Здавалося, драма добігає кінця.
О 21:08 почалося буріння.
Замкнені у сховищі люди опинилися в шумовому пеклі. Приміщення, вкрите армованою металевою оболонкою, здригалось від гуркотіння, яке заглушало всі інші звуки й відчувалось кістковим мозком. Жінки волали.
Янне перелякався. Він не мав жодних сумнівів, що через дірку пустять газ: про це казали по радіо. Але більш за все він боявся, що газ призведе до ураження мозку і він стане овочем. Янне був готовий на все, щоб цьому запобігти.
Він почав встановлювати вибуховий заряд у вентиляційному отворі.
Кларк закликав його зупинитися. Хіба він не розуміє, що вибух уб’є всіх присутніх?
Янне проігнорував його і продовжив встановлювати бомбу.
Час-від-часу свердління припиняли, бо бур перегрівався. Під час однієї з таких перерв, близько 23:30, поліціанти через свій мікрофон почули крики заручниць. Вони вимагали з кимось поговорити.
Б-О зателефонував до сховища.
— Ідіоти! — заволав Янне.
— Зупиніть буріння, будь ласка, зупиніться! — волали заручниці на задньому плані.
Б-О звинуватив Янне в тому, що він знущається над жінками.
— Він нам нічого не зробив! — закричала Крістін. — Це через вас ми всі помремо! Невже ви не розумієте, що робите?
— Я над ними не знущаюсь. Я ніколи в житті жодну дівчину не образив!
— А зараз ти що робиш? — спитав Б-О.
— Це ти їбучий терорист! — закричав Янне. — Ти тут терорист, а не я!
— Заспокійся і вийди вже, чорт тебе забирай! — не витримав Б-О.
Слухавку взяла Бірґітта. Вона просила поліцію прийняти вимоги Янне. Свердління було нестерпним.
— Ми тут усі загинемо!
Б-О не відповів. Бірґітта не здавалась і вимагала відповісти їй.
— Так, так, я тебе чую, — мовив Б-О. — Але що ж нам в біса робити?
— Відпустити їх з заручницями, як ми домовлялися! — Бірґітта сказала, що Янне не буде стріляти, якщо вони вийдуть з банку разом. — Будь ласка!
Тут на зв’язок повернувся Янне. Він повідомив, що Елісабет, Крістін і Бірґітта стоять прямо під поліцейським буром. Якщо коронка проріже стелю, їх приб’є уламками залізобетону.
— Янне, ми мусимо прорізати цю дірку, — сказав Б-О.
— Навіщо?
— Просто дай нам прорізати дірку!
— Ні, я не дозволю вам закачати сюди газ.
— Та ніхто не каже про газ. Не бійся.
— Зачекай хвилинку, — сказав Янне.
Потім він повернувся і повідомив, що тепер усі жінки лежать так, що на них впадуть уламки, а Свен стоїть на стільці так, що бур вріжеться йому в голову, якщо поліція не зупиниться. Крім того, Янне заклав вибухівку під лампу на шляху бура.
— Якщо я побачу найменшу дірочку, то заряд вибухне!
— Свен стоїть буквально за пів метри звідти! — підтвердив Кларк.
Одна з жінок волала від жаху.
— Дай запальничку, Кларк! — гукнув Янне. Він збирався підпалити шнур.
— Спокійно, чорт забирай! — скрикнув Б-О. — Ти з глузду з’їхав!
Всі кричали одночасно.
— Дірку в стелі буде просвердлено. Ясно?
Кларк нагадав поліціанту, що Свен стоїть на шляху бура.
— Так, так, але дірку в стелі буде просвердлено.
— Тоді Свен злетить у повітря, — знову попередив Кларк. — Від нього тільки димок лишиться!
— І що ж нам в біса робити? — запитав Б-О.
— То ти з ним обговорюй, — відповів Кларк, маючи на увазі Янне. — Мені до сраки.
— Я вже все сказав, — вигукнув Янне.
— Послухайте... — почав Б-О, але Янне вже поклав слухавку.
Алмазна коронка знову врізалась в армовану сталь. В останню мить Янне забрав усіх заручників попід стінку в глибині сховища. Всі разом накрилися ковдрою, щоб їх не засипало уламками. Заручниці затулили вуха.
— Ні, — сказав Янне. — Краще заплющити очі і відкрити рота, щоб захистити барабанні перетинки від вибуху.
Елісабет подумала: «От би поліція була такою дбайливою, як він!»
Близько 23:45 пролунав вибух. Шмат бетону гепнувся на підлогу. Здійнявся пил. Бур було пошкоджено.
Янне так зрадів, що почав пританцьовувати, осипаючи поліцію глузливими прокльонами. Свен сказав йому заспокоїтись.
Незабаром свердління розпочалося знову. Великий бур було зіпсовано, але поліціанти знайшли менший пневмодриль. Свердління тривало чотири години.
У стелі з’явилась дірка діаметром 25 сантиметрів. Поліціанти закрили отвір щитом з оргскла. Експерт з балістики запевнив їх, що прострелити його можна буде хіба що з третього разу. Зверху щит привалили мішками з піском.
Б-О зателефонував до сховища й висунув ультиматум: поліція спустить через дірку дріт з гачком на кінці. Янне мусить підвісити до нього свій пістолет-кулемет. Поліція забере зброю, потім знову спустить дріт, щоб Янне підвісив туди сумку з вибухівкою.
— Облиш! — Янне розсміявся. Він не збирався так просто здаватися.
— Це твій останній шанс, — мовив Б-О. — Дуже раджу ним скористатися. Ти маєш двадцять хвилин на роздуми.
Двадцять хвилин швидко спливали. Раптом у сховищі згасло світло. В темряві залунав дзвінок телефона. Кларк навпомацки пробрався до нього і зняв слухавку.
— Увімкніть світло! — гаркнув він.
— А воно вимкнене? — запитав Б-О.
— Так, тут нема світла... Темрява непроглядна.
Мабуть, сказав Б-О, проводку випадково пошкодили під час буріння. Він пообіцяв розібратися.
Кларк попросив, щоб їм прислали «тампонів і води». В однієї з жінок почалася менструація. Крістін почула смішки поліціантів на задньому плані.
Тут знову почалось свердління: поліціанти бурили другу дірку. Гуркотіння бура заглушило телефонну розмову.
— Нам потрібні жіночі прокладки! — заволав Свен, перекрикуючи гуркіт. — Ти знаєш, що це?
— Тампони! — додав Кларк.
— І сигарети!
Якщо Б-О щось і відповів, його ніхто не почув.
27 серпня, понеділок
О 2:14 голова національної поліції Карл Перссон офіційно повідомив, що перемовини завершено. Злочинець відмовився від усіх пропозицій здатися. Тепер діятиме поліція.
Хоча Б-О понад десять разів пообіцяв Янне, що газ використано не буде, поліція сформувала «газову групу». Члени групи одягли протигази і закинули за спину балони зі сльозогінним газом. За ними мусила йти «група захвату». Неподалік за мішками з піском чекала напоготові «снайперська група». За ними стояла «медична група» з шістьма ношами. Норрмальмсторг було підсвічено надпотужними прожекторами, які поліція запозичила у військових.
Журналісти, фотографи, поліціанти, глядачі і слухачі разом затамували подих. Майже п’ять діб минуло відтоді, як чоловік у перуці увійшов до Кредитбанку. Нарешті прийшов час розв’язки.
О 3:15 Б-О нарешті передзвонив, щоб спитати, чи прийняв Янне поліцейський ультиматум. Слухавку зняв Кларк.
— Ви хочете траванути нас газом! — сказав він.
— Ні, не буде жодного газу, — відповів Б-О.
— Про це кажуть на радіо!
— Не буде жодної газової атаки. Ви мене чуєте?
Тут Кларк почав пояснювати, чому газова атака буде фатальною помилкою.
Янне скрутив з мотузок чотири петлі. Він наказав заручникам встати і накинув їм петлі на шиї. Кінці мотузок він закріпив на стелажі з сейфами.
Якщо поліція пустить газ, заручники помруть першими, пояснив Кларк.
Б-О, вочевидь, не почув цього. Він повторив вимогу до Янне здатися.
— Якщо ти не складеш зброю, нам доведеться просвердлити більше отворів і, можливо, застосувати газ.
Слухавку взяв Свен.
— Якщо ви зараз пустите газ, ми гарантовано загинемо!
Б-О знову не почув.
— Я хочу поговорити з Янне, — сказав він.
Свен не відступав:
— Ми прив’язані до банківських скриньок, тому нас повісять і задушать! І взагалі ви не зможете зайти, бо вони забарикадували двері!
Б-О вперто ігнорував його.
— Як ти почуваєшся? — запитав він.
— Все в нього гаразд, — відповів Янне, беручи слухавку.
— Справді?
— Так, у нього все гаразд, — повторив Янне. — Він заслужив медаль.
— Ти диви, який ти в нас добряк.
Коли слухавку знову взяв Свен, Б-О вкотре запитав його про самопочуття.
— Дуже хрінове в мене самопочуття.
— Слухай, я розумію. Ми робимо все можливе, щоб вас звідти витягти.
— Так, але якщо ви пустите газ, то вже не треба буде нікого витягувати, — сказав Свен. — Можна буде нас відразу тут і поховати.
— Чому це?
— Тому що нас повісять!
— Що ти маєш на увазі? — запитав Б-О, нарешті звернувши увагу.
— Просуньте щось у дірку в стелі й подивіться самі, якщо хочете. Тоді ви все побачите.
— Янне, ти що, справді повісив заручників?
— Так, справді! — закричала одна з жінок. — В жодному разі не можна пускати газ!
Обмін однаковими репліками продовжився. Б-О питав, заручники відповідали.
Потім Янне почав сміятися.
— Слухай, — сказав Б-О. — Ти вже награвся і годі.
— Хіба? — відповів Янне.
Поліціанти обережно відсунули мішки з піском, що закривали отвір у стелі. Потім якомога тихіше відсунули плексигласовий щит. В отвір спустили пристрій, схожий на перископ. Навіть у темряві було видно, що Янне не блефував. На шиях заручників були зашморги.
О 4:45 Курт Ліндрот вийшов до журналістів на Норрмальмсторгу.
— Наші переговори з грабіжником завершено, — оголосив він. — Я думав, що він дослухається до наших аргументів, але з ним неможливо говорити.
— Які тепер плани у поліції?
— Поки що ми припиняємо будь-які дії. Ми знову зберемося о 14:00, щоб обговорити подальші кроки. До того часу всі їдуть додому відпочивати. Я не хочу, щоб ми почали діяти безрозсудно і неврівноважено через брак сну.
Протягом суботи і неділі поліція отримала безліч дзвінків з порадами. Пропозиції варіювались від практичних до сюрреалістичних.
Директор нафтохімічного конгломерату AB Nitro-Nobel запропонував позичити поліціантам невеличкий вибуховий пристрій. Він міг би пробити в стіні діру 75 × 75 сантиметрів. На його думку, цього було би достатньо, щоб поліція могла пролізти до сховища і затримати злочинців.
Дуже поширеним було найпростіше рішення: «Пристрелити виродків». Багато хто зголосився зробити це власноруч, якщо дозволить поліція. Один стрілець хвалився, що встигне зайти до сховища і пристрелити грабіжника раніше, ніж той зреагує. Як варіант пропонувалось просвердлити багато отворів у стелі і стріляти через них, щоб грабіжник не міг ухилитися. Підрахували, що вистачить п’ятдесяти. Треба посадити біля отворів снайперів з інфрачервоними прицілами і просто дочекатися, поки грабіжник опиниться під потрібною діркою.
Багато хто також пропонував себе на місце заручників. Одним із перших був Стефан, брат Елісабет. Він наполягав, щоб йому дозволили помінятися з нею місцями. Коли поліція йому відмовила і замкнула заручників у сховищі разом з нападником, Стефан розлютився. Він дав безліч інтерв’ю з нищівною критикою поліції.
Двоє поліціантів також намагалися підмінити собою заручників. Щоб показати, що вони неозброєні, вони пообіцяли увійти до сховища у спідній білизні. Їм відмовили. Одна 49-річна жінка благала просто відкрити двері, запевняючи поліцію, що зможе пересилити Янне. Вона не стала розкривати деталі свого плану, але запевняла всіх, що грабіжник не матиме шансів. Її пропозицію теж було відхилено.
Один перекладач з досвідом участі в таємних операціях під час Другої світової війни запропонував такий варіант: треба скинути в отвір манекени, одягнені в поліцейську форму. Янне витратить на них боєкомплект, а тоді штурмова група спокійно зайде в двері й візьме його.
Хтось придумав таке: прорізати в стелі наскрізну лінію впоперек приміщення. Коли Янне відокремиться від заручників, поліція вставить у щілину велику сталеву пластину, яка розділить кімнату навпіл та ізолює його.
Можна заповнити сховище радіацією. Або газом. Або, як підказав один інженер, карбонатною кислотою — вона вирубить усіх за вісім секунд, і у поліції буде десять хвилин, щоб їх реанімувати. Багато хто пропонував снодійне, хоча цей варіант один раз уже не спрацював.
Передати їм їжу на металевій таці, яка вдарить грабіжника струмом! Або пустити 40.000 вольт через телефон! Або вмонтувати вибухівку чи джерело струму в бронежилети чи шоломи, про які просив Янне.
Всі ці варіанти поліція відкинула, бо вони не гарантували, що жертвою стане саме Янне, а не хтось із заручників.
Може, відправити на перемовини тюремного капелана з досвідом спілкування з рецидивістами? Або гіпнотизера? Хтось розповідав, що в Лондоні нібито є геніальний винахідник, який створив акустичний прилад, здатний викликати епілептичні напади за допомогою звукових хвиль. А ще можна вистрілити через отвір дротиком або стрілою, попередньо обмазавши їх міорелаксантами чи навіть кураре. Хтось пропонував застосувати вогнемет — або пожежний шланг, що може збити нападника з ніг струменем води, а також знешкодити вибухівку.
Поліція може заповнити сховище футбольними м’ячами! Тоді Янне не зможе пересуватися! Ні, заперечував інший добродій, футбольні м’ячі завеликі; краще використовувати м’ячики для настільного тенісу. Ще можна засипати сховище сухим горохом, перетворивши його на сипучі піски. Один угорський іммігрант пропонував розпилити паприку. Були навіть пропозиції запустити до сховища мурах, щурів або шершнів. Автори цих порад не подумали, яким чином тварини відокремлять нападника від заручників.
Курт Ліндрот всіляко заохочував поради громадськості. Він закликав людей не спинятися, бо поліція зайшла в тупик. Вісім поліціантів сиділи за телефонами гарячої лінії.
Один чоловік запропонував підрізати крила бджолиній матці й закинути її у сховище, щоб на неї злетівся цілий рій. Поліціант спитав його, як він збирається запобігати жаленню заручників у такій ситуації. Не розгубившись, той запропонував поприскати на Янне і Кларка цукровим сиропом.
Вал цінних порад не спинявся.
«Треба пустити туди скунса!»
«Краще пустити туди мою тещу! З нею ніхто в одній кімнаті не уживеться!»
Телефонували навіть з-за кордону. Один британський лікар порадив знизити атмосферний тиск у сховищі, щоб заручники «злетіли до стелі», як у космосі. Тоді зашморги на їхніх шиях послабляться і їм нічого не загрожуватиме. Поліція запустить всередину потужний газ, одягне скафандри і всіх врятує. Але повертати нормальний тиск треба буде поступово, попередив лікар, інакше шийний відділ хребта може не витримати і заручники загинуть.
Багато хто казав, що треба відчинити двері до сховища, створюючи простір для маневрів. Намастити мармурову підлогу мильною водою — щойно Янне вийде зі сховища, він послизнеться і гепнеться! Або встановити навпроти потужний магніт, щоб відразу вирвати зброю в нього з рук. Або скерувати лазерний промінь в дуло його кулемета, щоб він не міг стріляти.
На виході з банку можна побудувати дерев’яну платформу і сховати під нею поліцейську групу. Випустити злочинців у темряві, а коли вони вийдуть з банку, поліціанти вискочать і злапають їх!
Можна встановити катапульту під сидіння машини. Коли Янне поїде, катапульту дистанційно активують, і він вилетить через дах!
Група юристів з Гетеборгу запропонувала простіший варіант: просто виконати обіцянку і дозволити Янне з Кларком вийти, а потім заарештувати їх. Що тут важкого?
Але ж Янне мав зброю і вибухівку. Менш за все поліція хотіла спровокувати стрілянину в прямому ефірі.
Немало хто дотримувався думки, що треба просто відпустити заручниць з Янне і Кларком. Хіба вони не самі про це просять? Хіба в нас не вільна країна? Якщо дві дорослі жінки раз за разом повторюють, що хочуть їхати з Янне і Кларком, чому ми мусимо їм відмовляти? Невже вони зараз менше страждають? Що таке три мільйони крон у порівнянні з коштами, які вже було витрачено на поліцейську операцію? Якщо поліція за п’ять днів не змогла нічого придумати, може, час розійтися по домівках?
Ні, відповідали на це інші, справа не в грошах. Найбільший пріоритет — життя заручників. Треба йти на все, щоб їх врятувати, тому найкращим виходом буде відпустити їх з Янне і Кларком. Краще хай злочинець залишиться непокараним, ніж загинуть невинні люди, чи не так? Декілька психіатрів і психологів також закликали обрати цей варіант. Очевидно, казали вони, що грабіжник небезпечний і неврівноважений. Якби заручниками були прем’єр-міністр Улоф Пальме і міністр юстиції Леннарт Геєр, невже поліція їх би не відпустила?
Ці суперечки точилися в телестудіях і радіопередачах, в газетах і журналах, на вулицях і в домах. Уся Швеція занурилась у дискусію, яка давно вийшла за межі Кредитбанку в сферу соціології, юриспруденції, політики та психології.
Поліція, погоджувались журналісти, демонструє повну безпорадність.
Поки поліціанти відсипались, у темному сховищі йшли розмови. Янне, Кларк і заручники говорили про життя, про книжки, про роботу — про все на світі.
Наприклад:
Елісабет: Хочу в вас дещо запитати. Навіщо ми живемо?
Кларк: Ми живемо, бо мусимо. От і все.
Елісабет: Але навіщо людина живе?
Янне: Щоб жити. Жи-ти!
Елісабет: Хіба не для того, щоб намагатися творити добро, щоб вчиняти якнайкраще, щоб спробувати покращити світ?
Янне: Для кого покращити?
Елісабет: Для всього світу.
Янне: Так ми так і робимо!
Елісабет: Хіба ж? Ви ж грабуєте інших.
Кларк: Так, звісно, ми беремо в них усе, що можемо. Так само як політики і бізнесмени. Так життя влаштоване.
Елісабет: Неправильно думати тільки про себе. Я вважаю, що це загальна проблема світу, що всі думають лише про себе.
Кларк: Так, але такі правила гри.
В ході іншої суперечки Кларк похвалився, що ніколи не покладався на соціальні програми. Він заявив, що до останнього залишатиметься вірним собі.
— Я беру те, що мені потрібно, і роблю, що схочеться. Я сам за себе відповідаю.
Янне погодився:
— Ніхто за тебе не відповідає, крім тебе самого. Ніхто за тебе злочини не буде скоювати.
До середини понеділка на Норрмальмсторгу було тихо.
Курт Ліндрот і його радники зібралися, як і планувалося, у другій половині дня. Вони розглянули всі розумні пропозиції, але зрештою відмовились від усіх варіантів.
Після довгих обговорень Ліндрот був змушений визнати, що доведеться повертатися до сльозогінного газу. Для цього потрібно було пробурити ще чотири отвори діаметром приблизно 12 сантиметрів, щоб газ рівномірно розподілився по сховищу.
Буріння було призначено на вечір. Торандер сподівався, що гуркіт виявиться надто виснажливим і Янне здасться раніше, ніж пустять газ.
Ввечері поліція нарешті спустила цеберку з припасами. Всі згуртувались біля ліхтарика й почали уминати бутерброди.
Близько 21:00 буріння розпочалось знову. Янне наказав заручникам залізти в петлі. Через гуркотіння було ледве чути радіо. Передавали Равеля.
З настанням ночі Янне дозволив заручникам робити перерви і стояти в петлях по черзі. Потім він сказав, що вони можуть послабити зашморги, щоб не давило шию.
Янне пошепки пояснив заручникам: якщо пустять газ, він розрубає мотузки і ніхто не постраждає. Але він хотів, щоб поліціанти побачили, що він не блефує, якщо вони раптом знайдуть спосіб зазирнути у сховище.
28 серпня, вівторок
Рано-вранці поліція нарешті опустила ліхтарик у найбільший отвір. До ліхтарика була приторочена хитра система з фотоапаратом на дистанційному керуванні. Один поліціант лежав на матраці і керував пристроєм, а другий натискав на гумову грушу, щоб спустити затвор.
Отримане таким чином фото стало найвідомішим з усієї драми на Норрмальмсторгу. В світлі ліхтаря було чітко видно петлі й переляканих заручниць.
Буріння продовжилось.
Янне і Кларк тим часом розпалили багаття з грошей. Сховище затягло чорним димом.
Спалення грошей швидко перетворилося на сенсацію. Газетники називали неймовірну суму в півтори мільйони. Різні експерти вигадували пояснення, навіщо Кларк і Янне це зробили. Хтось вбачав у спаленні викупу ознаку зневіри — мовляв, вони зрозуміли, що ніколи не вийдуть зі сховища. «Як вікінги, що спалюють свої кораблі», — сформулював один психіатр. Хтось казав, що це акт протесту.
Насправді ніхто не знає, скільки грошей спалили Янне з Кларком, хоча точно не дуже багато. Ані преса, ані поліція не зрозуміли, що саме в цьому і полягав задум. Грабіжники хотіли, щоб поліція не змогла встановити, скільки грошей зникло. Вони досі сподівалися вийти у виграш.
О 8:00 стеля сховища вже мала три отвори. Один із них Янне перекрив стільцем, підперши його стелажем. Він спробував заткнути інші отвори газетами й закрити картинами, знятими зі стін.
Потім він дочекався, коли поліція пробурить новий отвір і підніме бур. В ту ж саму мить він випустив туди кулеметну чергу. На щастя, кулі влучили в мішки з піском.
Через двадцять хвилин бурильники повернулись, щоби продовжити роботу. Тут хтось помітив, що плексигласовий щит над третім отвором зсунувся вбік.
Поліцейський технік Улле Абрамссон нахилився, щоб його поправити. Янне вистрілив у щілину. Куля пробила Абрамссону вказівний палець і ввійшла в щоку, застрягши в нижній щелепі. Він навіть не почув пострілу.
Улле Абрамссон вижив, але назавжди втратив палець і був змушений піти з поліції. Втрата пальця, казав він багато років потому, зруйнувала йому життя.
Після обіду Улоф Пальме і члени уряду затвердили план поліцейської операції. Він був детально розписаний по хвилинах, а іноді навіть по секундах. Свен Торандер наполягав на точності дотримання графіку. Кожен учасник мусив діяти абсолютно чітко і злагоджено.
Сам план мало відрізнявся від недільного. Спочатку фахівці запускають до сховища сльозогінний газ. Потім група захвату входить і нейтралізує злочинців. Пальме особисто пообіцяв Курту Ліндроту, що буде захищати будь-якого поліціанта, який в ході операції застрелить Янне або Кларка, «незалежно від рішення суду».
З фотографії сховища поліція дізналася, що Янне привалив внутрішні двері двома сталевими шафами. Янне, Кларк і Свен повалили другий стелаж і затиснули його між першим і стіною. Янне порахував, що внутрішні двері відчиняться максимум на 20 сантиметрів.
Вимірявши аналогічний стелаж, завантажений документами, поліція визначила його вагу як 150 кілограмів. Оперативники планували відчинити двері за допомогою домкрата, а якщо це не вдасться, то зрізати дверні петлі паяльною лампою. Якщо це теж не допоможе, було вирішено свердлити великий отвір у стелі й засилати групу через нього.
Янне готувався підпалити шнур вибухового пристрою.
— Це не погроза, а обіцянка! — вигукнув він. — Ви самі напросилися!
О 20:55 під Кредитбанком зупинилися шість машин швидкої допомоги. Кожна містила кисень, дихальні апарати та ампули з кров’ю. Медиків не пустили всередину через небезпеку, тому ноші було доручено поліціантам.
Ліндрот вирішив розпочати о 21:05. Операція була прив’язана до часу закінчення вечірнього випуску новин.
О 21:03 двері до сховища освітив прожектор. На другому поверсі знову почали свердлити, щоб відвернути увагу.
Рівно о 21:05 пролунав сигнал: «Увімкнути світло!»
У сховище полився газ. Янне підскочив і наказав заручникам повернутися в петлі. Але було вже пізно. Всі попадали на підлогу. Вони кашляли, харкали і хапали ротом повітря. Очі пекло. Дихати було важко.
Зі сховища лунали крики і плач. Поліція ввімкнула вентилятор під стелею сховища, щоб розповсюдити газ більш рівномірно.
— Ми здаємося! — вигукнув хтось крізь кашель.
— Рятуйте! Ми здаємося! Рятуйте!
Усі шестеро в’язнів сховища каталися по підлозі, задихаючись у сльозогінних хмарах.
— Будь ласка, відчинить двері! — кричала жінка. — Відчиніть двері!
— Допоможіть нам!
Гокан Ларссон, керівник групи захвату, гукнув Янне, щоб він підчепив свій кулемет до гачка, який спустять згори на мотузці.
Янне поніс зброю до отвору.
— Я не можу вами пожертвувати, — звернувся він до заручників. — Я в будь-якому разі не збирався цього робити.
Заручниці волали.
— Знаєте, що я думаю? — сказав Янне. — Вони заб’ють мене на смерть, коли я вийду.
Ларссон вигукував інструкції, але Янне було важко їх розчути через гам.
— Можете відчинити двері? — заволала Елісабет. — Скоріше!
Світло знову увімкнулося. На порозі між внутрішніми та зовнішніми дверима стояв Ларссон у протигазі. Зовнішні двері було відчинено здалеку за допомогою мотузки на той випадок, якщо вони виявляться замінованими.
Поліціанти у вестибюлі кричали одне одному і Ларссону. Вони не розуміли, чому Янне, Кларк і заручники не виходять.
Але Янне досі чекав, доки спустять мотузку, щоб він міг підчепити кулемет. Він вирішив дотриматися інструкцій.
— Я ризикнув і програв, — сказав він, не звертаючись ні до кого конкретно.
— Спускайте вже мотузку! — закричала Крістін.
— Давайте вже ту кляту мотузку! — закричав Янне.
— Спершу скиньте сигарет! — гукнув Кларк.
— Ви з нас навмисно знущаєтесь! — крикнув Янне.
— Так! — підтримала його одна з жінок.
Елісабет плакала. Янне і Крістін намагались її заспокоїти. Кашель і відхаркування не припинялися.
Янне крутив кулемет, намагаючись проштовхнути його в отвір. Але магазин застряг, і мотузка не рухалась.
Поліціанти за спиною Ларссона не розуміли, чому ніхто не виходить. Сіруваті газові хмари попливли зі сховища до вестибюлю. Дехто кричав, що треба піддати газу, поки Янне і Кларк не здадуться.
Свен Торандер дослухався і наказав закачати ще газу.
Лише о 21:28 кулемет Янне нарешті зник в отворі. Задушливий газ пробув у сховищі на цілих двадцять хвилин довше, ніж планувалося.
Але ж залишалася вибухівка! Поліціанти почали кричати на Ларссона, щоб він не забув про вибухівку. Раптом Янне обв’яжеться динамітом і висадить всіх у повітря?
Янне почав закипати. Він же віддав кулемет, як і домовлялися!
— Ви що, досі мені не довіряєте?
Ларссон віддав свій дробовик напарнику і простягнув руки за вибухівкою.
— Ти ж розумієш, — сказав він Янне, — що я буду дуже злий, якщо мені зараз відірве руки?
— Йому можна довіряти! — вигукнула Крістін.
— У нас нема повітря! — закричала Елісабет.
Янне передав вибухівку Ларссону.
Елісабет досі плакала. Кларк запевнював її, що загроза минула.
— Ми вже виходимо, — казала їй Крістін. — Заспокійся.
— Тут повно газу! — ридала Елісабет.
Крістін і Свен почали разом її утішати.
Хоча Янне вже віддав кулемет і вибухівку, поліціанти не поспішали. Вони чітко дотримувались плану операції, згідно з яким першими мусили вийти заручники.
Заручники одностайно відмовились.
Поліціанти кричали Ларссону, що він мусить вивести заручників першими. Він не звертав на них уваги.
Проблема була в тому, що внутрішні двері були заблоковані сталевим стелажем. Янне, Кларк і Свен взялись за усунення перешкоди. Ларссон запевнив їх, що ніхто не стрілятиме.
Чоловіки були виснажені. Вони задихалися і кашляли. Очі сльозились. Незважаючи на пекельні обставини, Янне стежив, щоб не опинитися поруч з дверима. Він побоювався, що поліціанти можуть застрелити його через вузький отвір.
— Відійдіть далі до стінки, — просипів він до заручниць, хекаючи між словами, — щоб вас не зачепило, якщо вони відкриють вогонь.
Врешті-решт усі вийшли зі сховища. Кларка і Янне відразу прив’язали ременями до ношів. Один із поліціантів скористався моментом, щоб зарядити Кларку в обличчя.
— Не бийте його! — закричала Крістін.
Коли Кларка проносили повз неї, вона гукнула йому вслід:
— Ми ще побачимось!
Кларк, Янне, Крістін, Бірґітта, Елісабет і Свен провели понад пів години у замкненому приміщенні, заповненому газом. За іронією долі, їх врятувала помилка поліціантів. Вони розпилювали газ з аерозольних балонів з горизонтальним струменем, тому речовина здебільшого осідала на стінках отворів.
Улоф Пальме виступив з урочистою заявою про блискуче звільнення заручників.
— Що ви зараз відчуваєте? — спитали в нього.
— Те саме, що відчуває все шведське суспільство: нескінчене полегшення.
Пальме підкреслив, що від початку залишався непохитним у своєму рішенні не йти на компроміс зі злочинцями:
— Адже суспільство, яке озброює двох божевільних пістолетами, надає в їхнє розпорядження автомобіль, три мільйони крон і двох невинних людей, є суспільством глибоко хворим.
Янне і Кларка відвезли до лікарні. Кларк дуже довго відмовлявся від їжі. Лікарі не розуміли чому.
Лише через сорок років Кларк розповів правду. В останні моменти, коли поліція вже заходила до сховища, вони з Янне звернули чотири банкноти номіналом 10.000 крон в трубочку. Кларк сховав їх у себе в задньому проході. Він боявся, що йому захочеться в туалет.
Кларку зрештою вдалося дістати гроші у тюремній душовій. Потім він сховав їх у шкарпетку. Він викрав конверт зі штампом «перевірено цензором» і вклав туди гроші, а потім відправив їх другу. Гроші дочекалися його на волі.
Янне каже, що так і не отримав свою частку. Кларк каже, що свою частку Янне заховав під стелею у сховищі. Цікаво, що поліція справді знайшла там заначку — дев’ять купюр номіналом 1.000 крон. Але Янне наполягає, що заховав десять купюр. Хтось із поліціантів, на його думку, прикарманив тисячу під час обшуку.
На суді Янне з Кларком остаточно посварились і відтоді жодного разу не бачились.
Кларк звільнив свого адвоката і захищав себе сам. Його виступи зачарували репортерів чіткістю і послідовністю аргументації. Суд визнав його винним у співучасті в пограбуванні та вимаганні грошей, але Кларк подав апеляцію і виграв. За підсумками драми на Норрмальмсторгу він був визнаний невинуватим (хоча все одно мусив досидіти до кінця попереднього терміну).
Янне був визнаний винним у викраденні, вимаганні, спробі вимагання, нападі з обтяжуючими обставинами, пограбуванні, розбої і зберіганні нелегальної зброї. Він отримав десять років суворого режиму — фактично плюс сім до терміну, який відбував до втечі з-під нагляду. Втім його визнали невинуватим у замаху на вбивство. Це був єдиний пункт обвинувачення, який він заперечував.
— Я не бачив сенсу заперечувати все інше, — казав Янне.
Подальша доля всіх персонажів драми на Норрмальмсторгу добре відома.
Крістін Енмарк деякий час листувалась з Кларком. Вони пару разів зустрічалися, коли йому давали відпустку з тюрми, але їхній роман швидко згаснув. Крістін невдовзі звільнилася з Кредитбанку і пішла навчатися соціології та психології. Сьогодні вона очолює велику психологічну клініку в Стокгольмі, де працює з наркоманами, алкоголіками і колишніми в’язнями. «Моє прагнення — слухати людей, яких ніхто не слухає, і допомагати тим, кому ніхто не допомагає». У 2015 році Крістін написала книжку під назвою «Я стала стокгольмським синдромом» («Jag blev Stockholmssyndromet»).
Бірґітта Лундблад повернулася до банку в жовтні 1973 року і пропрацювала там до виходу на пенсію тридцять років потому. Вона мешкає з чоловіком у Єрфеллі, передмісті Стокгольма.
Елісабет Ольдґрен звільнилася з банку невдовзі після драми. Вона перекваліфікувалася на медсестру. Елісабет не любить згадувати про ті події.
Свен Сефстрем працював у банку до виходу на пенсію в 2011 році. Деякий час займався дизайном. Тепер займається біткойнами.
Відділення Кредитбанку на майдані Норрмальмсторг закрилося у 1974 році. Тепер там шоу-рум шведського будинку мод Acne Studios.
Улоф Пальме переміг на виборах 1973 року і залишався прем’єр-міністром до 28 лютого 1986-го, коли хтось застрелив його на вулиці в Стокгольмі. За цей час Пальме загнав шведську економіку в болото, з якого вона довго вибиралась. Шведський соціалізм припинив існувати наприкінці 1980-х, і відтоді Швеція є однією з найменш соціалістичних країн Європи. Дивним чином, більшість людей у світі цього не знає. У Швеції не існує податків на надприбутки, нерухомість і спадщину, а також державних пенсійних фондів і транспортних монополій (приватні залізничні компанії — взагалі виняткове явище для Європи). Але міф про шведський соціалізм легко розвіяти без моєї допомоги, переглянувши статистику, тому цю тему ми розглядати не будемо.
Король Густав VI Адольф помер 15 вересня 1973 року, через два з половиною тижні після завершення драми на Норрмальмсторгу.
Янне Ульссон у в’язниці став письменником. Згодом він написав свою автобіографію, а також декілька художніх книжок.
За хорошу поведінку Янне випустили на три роки раніше. Він вийшов на волю в 1980 році і ніколи не повертався до кримінального життя.
«Рано чи пізно кожен опиняється на роздоріжжі, — каже він. — Моїм роздоріжжям був Норрмальмсторг».
Сьогодні він живе у рідному Гельсінгборзі зі своєю другою жінкою, Пхіан, яку зустрів у Таїланді. В 2011 році вони купили колишній квітковий магазин і зробили з нього салон вживаних автомобілів.
«Якби я міг перемотати стрічку й повернутися у 1973 або 1960 рік, — каже Янне, — я спрямував би свою невгамовну енергію на автомобілі і став би найкрутішим автодилером. Я б не провів за ґратами жодного дня».
Кларка він зневажає за торгівлю наркотиками. В своїй автобіографії Янне освідчується в ненависті до колишнього друга і бажає йому провести решту життя в тюрмі.
Кларк Улофссон не дочекався завершення терміну. В 1975 році він втік із в’язниці в Норрчепінгу, пограбував банк у Копенгагені й відправився на Лазурний берег Франції. Там він купив вітрильник і сім місяців плавав Середземним морем. Потім він оселився на Азорських островах, а згодом перебрався до Британії.
У березні 1976 року, перебуваючи в розшуку, Кларк повернувся на батьківщину і здійснив найбільше банківське пограбування в історії Швеції. Забравши 930.000 крон з відділення Svenska Handelsbanken у Гетеборзі, Кларк пішов у готельний бар святкувати. Там його й заарештували.
Всього через кілька тижнів після суду Кларк знову втік. Команда його друзів з кулеметами протаранила вантажівкою три тюремні брами і забрала його та трьох інших в’язнів. Кларк знов опинився на перших шпальтах газет.
Наступні 40 років Кларк то сидів у в’язниці, то гуляв на волі. У 1980 році його було засуджено за напад з ножом, а в 1984 році — за контрабанду амфетамінів. Кларк категорично заперечував, що займається контрабандою наркотиків.
Після звільнення в 1991 році він змінив ім’я і переїхав до Бельгії зі своєю новою бельгійською дружиною. Там він жив розкішним життям мільйонера, інвестуючи в люксові автівки, золото, діаманти та швейцарські облігації. За його словами, початковий капітал складався з грошей від пограбування банку в Гетеборзі — понад три чверті суми поліція так і не знайшла.
У 1998 році Кларк був заарештований на Канарських островах за звинуваченням у контрабанді амфетамінів у Данію. Він отримав максимальний термін, однак вийшов у 2005 році.
Через три роки Кларка заарештували в Швеції за звинуваченням у контрабанді амфетамінів і марихуани з Голландії.
У в’язниці Кларк читав Монтеня, Ніцше та Шопенгауера. Він написав кілька книжок, у тому числі три томи мемуарів.
Востаннє він звільнився у 2018 році. Кларк залишається кримінальною зіркою Швеції.
Ось характерний пасаж з його інтерв’ю шведському телеканалу SVT 2021 року:
Репортер: Вам уже 73 роки. Ви вже не можете працювати, як раніше... А, стоп, ви ж ніколи не працювали.
Кларк: Ну, в мене є певні плани. Просто доведеться їх поки що відкласти [з огляду на пандемію].
Р: Але ж ви легально тепер заробляєте?
К: П’ятдесят на п’ятдесят.
Р: Ви інакше не можете?
К: Не знаю, не знаю. Я завжди відкритий до злочинних пропозицій і дурних порад.
В 2022 році Нетфлікс випустив шестисерійний фільм «Кларк» з Біллом Скашгордом у головній ролі. Реальний Кларк скоренько написав чергову книжку під назвою «Skit på dej», що можна перекласти як «Іди в сраку!». Там він розповідає про свій кримінальний шлях і доводить, що в серіалі все не так (Кларк образився, що за сценарієм він уводить чужу дівчину; «я ніколи в житті такого не робив!»).
На початку 2024 року Кларку Улофссону виповнилось 77 років. Він мешкає у Швеції.
Звідки ж виник міф про «стокгольмський синдром»? Жоден з учасників драми на Норрмальмсторгу не визнає цього терміну. Більш того, його немає в психіатричній літературі та професійних довідниках.
Першим, хто описав серпневі події з точки зору психології, був доктор Нільс Беєрут. Він не вживав терміну «стокгольмський синдром» і взагалі не вбачав у поведінці заручниць якихось відхилень. Беєрут, який був присутній на місці подій, прекрасно розумів, чому вони «перейшли на бік» грабіжника. По-перше, вони боялись поліції. По-друге, симпатію в них викликав Кларк, а не Янне. Але ж Кларк не брав їх у заручники! Вони сприймали його як єдиний чинник стабільності в небезпечній ситуації, бо з його появою Янне відразу заспокоївся.
У своїй статті Беєрут писав:
«Виникає парадокс спільних інтересів між нападником і його заручниками. Почуття можуть розвинутись із розуміння до співчуття і навіть до емоційної прив’язаності жертви до нападника».
Пізніше статтю Беєрута використали американські кримінологи, які розробляли програму навчання спеціалістів зі звільнення заручників для ФБР. Вони вигадали як сам термін (хоча в них це називалось «стокгольмський ефект»), так і його наповнення. Психологи та психіатри відразу поставилися до цього дуже скептично.
Зрештою ФБРівський експерт з тероризму Томас Стренц вигадав таку дефініцію, закріпивши її в навчальній програмі:
«Стокгольмський синдром — це автоматична, часто несвідома емоційна реакція на травму, яка виникає у людини, що стає жертвою».
Одне дослідження вивчило 4.700 випадків з узяттям заручників, описаних у базі даних ФБР, і не виявило жодних ознак стокгольмського синдрому в 73% із них. Інше дослідження не виявило таких ознак у 92% випадків.
Ті поодинокі психіатри, які бралися за цю тему, також вказували на відсутність будь-яких емпіричних доказів існування «стокгольмського синдрому». В фільмі Die Hard («Міцний горішок») його взагалі охрестили «гельсінським», а Стівен Кінг повторив цю помилку в одному з романів. Швеція, Фінляндія — яка в біса різниця, правда?
Врешті-решт, навіщо вигадувати «синдром», коли йдеться про цілком зрозумілу людську реакцію?
Як сказав би Кларк, skit på dej!